Попередні розділи:
Трекінг в районі Аннапурни. Частина 1
Трекінг в районі Аннапурни. Частина 2
Трекінг в районі Аннапурни. Частина 3
Трекінг в районі Аннапурни. Частина 4
Трекінг в районі Аннапурни. Частина 5
День 18. Деуралі – Базовий табір Аннапурни
О 6 ранку погода налагодилась і навколо чітко показались гори. Поснідавши, я вийшла на трек. Снігу було мало, душі кортіло співати і я співала.
Недалеко від базового табору Мачапучаре мене обігнали портери. Вони взагалі на цьому треці досить веселі – йдуть у кросівках, ковзають по снігу, вдають, наче їм страшно, і розігрують цілі сцени розпачу, супроводжуючи це голосним вереском. Розуміють іронію не усі 🙂 Я запропонувала одному свої трекінгові палки, усміхнувся, відмовився. А за кілька метрів їхня команда запропонувала занести наверх мій рюкзак. Ні, я тут усе тягну сама, принципи)
Досить швидко я минула базовий табір Мачапучаре і вийшла на підйом до базового табору Аннапурни. Йти стало складніше. Або висота, або, швидше, нудьга. Мене обігнав хлопець в шортах і сказав : “I like your glasses!”. Після чого додав, що тут класно було б спуститись на лижах. Мабуть, багато хто думає тут про це.
Кумедно було спостерігати за корейцями. Вони йшли групками у безсоромно дорогому топовому спорядженні, в пуховках і кішках (хоча в останніх потреби взагалі наразі не було). Усі з таким неприступним виразом обличчя, наче підкорюють Еверест.
Налетіла хмара, видимість приблизно метр. Почувся страшний гуркіт, десь поряд в хмарі зійшла лавина.
Врешті, я дісталась до базового табору, зустрівши Поршу. Зверху нас привітав високий кореєць, який, за його словами, забіг сюди за пів годинки. Він усе ходив туди-сюди зі смартфоном і за допомогою голосових команд “Smiiiiile, cheeeeeseeeeee” робив багато селфі. Згодом кореєць вмостився на стільці і покликав мене і Поршу, аби і з нами зняти селфі. Чоловік спитав чи я “alone” і, почувши ствердну відповідь, забігав від групки до групки, вигукуючи “Wooow, she is alone!!!!”.
Підійнялись решта канадців. Я сиділа на стільчику, споглядала гори, усміхалась, коли до табору вийшов захеканий Домінік. “Hi” – кажу. “Hi” – кидає той на автоматі, а через секунду починає голосити (так як голосять в американському кіно): “Kate?!!!! Fuck, guys, it’s Kate!!! Did you fly here or what???” Отака кумедна ситуація – канадці гнали по треці, як коні, а я йшла у своєму темпі і досягла фінішу швидше.
Далі мені довелось боротись з обуренням. Річ у тім, що я підійнялась до табору досить рано, але господар лоджу відмовився мене заселити. Чому? Тому що я одна і йому це невигідно, тому що сюди йдуть групи і вони переважно парами. Втім, він досить ввічливо запевнив, що підселить мене в кімнату, якщо сюди прийде ще якийсь одинак. Або ж виділить мені місце у кімнаті з ковдрами. Словом, мені довелось ще з півтори години прочекати у їдальні. Я встигла змучитись, у мене зліпались очі, болів живіт і до горла підкрадався зловісний ком.
Зрештою, мене поселили в кімнату з ковдрами. Тут було крихітне віконце і погана лампа. Тут було темно і дуже холодно. А ще мене напружувало, що в цю кімнату постійно заходив господар готелю. Він щоразу приходив по нові ковдри і щоразу звертався до мене з награною люб’язністю. Мені така поведінка видалась огидною і я з сумом подумала, що живемо ми в такий час, коли хороше ставлення сприймається з великою підозрою, а бажання комунікації – як залицяння. Можливо, господар лоджу хороша людина, але мені було дуже тривожно одній в цій маленькій темній кімнаті, тому я, про всяк випадок, підперла двері рюкзаком і сіла тихенько співати мантри.
Утім, трішки сну і хороші книжки здатні творити чудеса. На висоті 4130 м я прочитала “Наївно.Супер” Ерленда Лу і на душі якось полегшало. Здалось, що навіть в кімнаті стало не так холодно. The girl from the blanket room. Якщо колись таки створю свою групу, так її і назву…
День 19. Базовий табір Аннапурни – село без назви перед Чомронгом
Сну було забагато. Я постійно прокидалась і дивилась на годинник. Нарешті 5:40, тож можна йти споглядати світанок.
На щастя, людей тут набагато менше, ніж на Пун Хілі, тож зустрічати сонце було приємно.
Зустріла двох поляків з Познані, з якими познайомилась напередодні у їдальні. Зустріла хорвата та італійця, запропонували спускатись разом, погодилась.
Тим часом, погода в горах змінюється дуже швидко. “Juz po Annapurnie!” – говорить поляк Міхал, коли за якусь хвилину гори ховаються в хмарі.
Доки я спускаюсь з Юрою та Андреа, починається дощ, згодом сніг і град, далі – падають тяжкі мокрі лавини. Але вони вже далеко від нас і нам не страшно.
Ми якось гармонійно вливаємось на одну хвилю з хорватом та італійцем. Йдемо та розмовляємо про музику, фільми, книги. У мене складається враження, наче я знаю цих двох сто років. Ми усі відкриті і позитивно-налаштовані.
(такі таблички трапляються вздовж маршруту)
О 5 вечора ми зупиняємось в маленькому селі перед Чомронгом і нас заселяють у сарай без вікон. Я вперше сплю не одна в кімнаті.
Перед входом в сарай, Юра несподівано обернувся і дуже серйозно запитав : “So, Kate, now tell me the truth. Do you snore?”. Від цього моменту серйозні теми для розмов вичерпались, тож решту подорожі ми просто стібались одне з одного.
Мене відразу охрестили жінкою-катастрофою, адже математик Юра довго майстрував вішак для білизни, який я змела одним рухом. Відразу почались сексистські жарти на тему “Навіщо ми взяли з собою жінку”, але це дійсно було смішно)) У мене ж нарешті трапилась нагода дійсно відчути себе жіночно і розслабитись. Із трекера я почала трансформовуватись в дівчинку…
(найепічніше фото за усю подорож або чому хороший сонцезахисний крем має значення)
День 20. Село без назви перед Чомронгом – Ландрук
Усередині відчувався фінал треку, йшлось просто і практично усе вниз. За розмовами з хлопцями час летів непомітно. По обіді стандартно псувалась погода і починався дощ.
В одному із селищ ми перетнулись з азіатськими туристами. Спитали звідки ті.
– Малайзія
– Італія – сказав Андреа
– Хорватія – додав Юра
– Україна
– знаємо Україну, ви збили наш літак – сказали без емоцій туристи
А я не знайшлась що відповісти. Розгубилась. Але мені стало неприємно і якось гірко. Сумно…
Зате в тому ж селищі до мене підійшла непальська жінка і узяла мою руку. Її цікавило татуювання. Не пам’ятаю чи згадувала, що дещо непокоїлась стосовно того, як реагуватимуть непальці на мій санскрит, але усім мій малюнок завжди припадав до душі. “Beautiful!” – усміхнулась жінка і задоволено кивнула.
(ось так виглядають портери. Як Вам рюкзачок?)
Досягнувши село Ландрук, Андреа відмовився йти далі. Мовляв, дощ, некомфортно, холодно. Ми вирішили почекати з ним. Хто зна, може розпогодиться. Але не розпогодилось, тож заночували тут.
День 21. Ландрук – Покхара
Ранок, сходи, підйоми і спуски. Розмови і жодних подій. Навіть незвично, адже моя подорож розпочиналась настільки динамічно і насичено. Натомість зараз мій похід перетворювався на буденність.
Досить швидко ми дійшли до останнього чек-пойнту. Тут же жінка з Тибету пропонувала купити у неї прикраси. Якщо в Україні у Вас просять гроші зі словами “дайте копійку, мамо-тато хворі…”, то тут до Вас швидше за все підійдуть зі словами “допоможіть, я біженець з Тибету” і спробують впарити якийсь дорогий сувенір. Хоча, ця жінка продавала красиві омріяні співаючі чаші, ціна таки для мене кусалась.
Я увійшла до кімнатки чек-пойнту, мені поставили останні штампи. Ось і все. Я вийшла на двір з деяким розчаруванням. Правду казала знайома, інколи навіть шкода, що мрії так швидко збуваються. Хоч, в моєму випадку, я і йшла до неї 8 років…
Спуск, внизу вже видніється автострада. Ми вже геть близько від цивілізації. Проїжджаючий автобус помічає нас та зупиняється аби зачекати. 200 рупій, непальська музика, передвечірня пора, вітер крізь відчинені вікна і відчуття повної гармонії.
Заплющую очі, люблю непальські автобуси. Час тут зупиняється і люди тут добрі. Не зважаючи на задуху і натовп, водій завжди зупиняється. “Тікет-бой” завжди допомагає сісти людям похилого віку, підсаджує на сходинку та хлопає по голівці дітей. Усе пронизане любов’ю…
Покхара, таксі до лейк-сайду, кімната в готелі. Вечірня прогулянка і я знову відчуваю себе героїнею якоїсь стрічки. Сонце сідає за гори, а ти гуляєш між сотень людей. Місцеві, іноземці-експати, хіпі. Усі такі яскраві і колоритні, мимоволі і у тебе виникає бажання залишитись тут надовше, стати одним з них…
Звісно, на цьому мої пригоди не завершились, але завершився мій похід по Гімалаям. Опісля я встигла провести близько 10 днів у Катманду, обійти усі його закутки та пройти крізь реінкарнацію після найсильнішого отруєння. Встигла попрацювати на чайній плантації та пережити землетрус. Про останній я вже писала чимало, зокрема такі матеріали як:
- Пережити землетрус
- Катманду після землетрусу. Частина 1
- Катманду після землетрусу. Частина 2
- Бактапур після землетрусу
А от про Катманду та волонтерство на плантації я напишу вже досить скоро. Слідкуйте за оновленнями 🙂
