Катманду після землетрусу. Частина 1

Відстань від Іламу (де знаходяться чайні плантації) до Катманду + – дорівнює 300 км. Що таке 300 км в Україні? 3-4 години по добрій дорозі. В Непалі – це нічний автобус, який стартує о 2 дня і приїжджає до кінцевого пункту о шостій-сьомій ранку. Та цього разу мій переїзд тривав 32 години. Через землетрус дорогу завалило камінням, ми простояли і прочекали 12 годин, доки його заберуть.

До Катманду я дісталась близько 8 вечора. Ближче до міста, побачила за вікном 1 зруйнований будинок, та й все. Ніяких знищених доріг, ніякої катастрофи не спостерігалось.

Хто був у Непалі, той знає, що ввечері тут дуже складно знайти таксі, а ще ввечері тут практично не освітлюються вулиці. Таким чином, водій сказав “Гонгабу” та викинув мене посеред темряви. Батарея в телефоні сіла, жпс відпадає, що робити? Є лише дорога і групки людей на узбіччях, які палять ватри. Пройшла кілька метрів, побачила жінку у поліцейській формі, запитала де автостанція. Виявилось, що вона за поворотом, а далі я вкотре зраділа, що постійно користувалась у Катманду звичайним громадським транспортом або ходила пішки по жпс. Дорогу до готелю звідси я вже добре знала.

Річка, нетрі, люди і місяць, який добре освітлює шлях. На перший погляд, має бути страшно, адже ти зовсім одна. Але мені якось геть спокійно всередині, таке враження, що я повернулась додому. Ось десь тут має бути поворот до Тамелю, однак не пам’ятаю який з двох. Бачу двох чоловіків європейської зовнішності, запитуюсь про шлях. “Ми не знаємо, ми шукаємо таксі до Тамелю!”. Пояснюю, що їм пішки йти 1 хвилину і машина їм не потрібна, але вони мене не слухають. Тут же підбігає місцевий і починає їм рекламувати готель. Запитуюсь у нього як пройти на Пакнаджол, він вказує мені на перший поворот. Дякую. В цей момент розумію, що мене, чомусь, більше не сприймають як туриста. Мені не нав’язують товари і готелі. Я відчуваю себе частинкою цього маленького світу.

На Пакнаджолі майже немає світла, але, знову ж таки, я не бачу особливих руйнувань. Невже новини спеціально навіюють паніку? Щоправда, поворот до готелю впізнаю не відразу. Будиночок, який стояв на куті – геть знищений. (Ось так він виглядав вдень)

Переступаючи через балки, врешті опиняюсь у затишній рецепції. Мені дають кімнату на 2 поверсі з величезним ліжком. Падаю у білу чисту постіль, і наївно думаю про те, як я сьогодні добре висплюсь і нарешті помиюсь в теплому душі.

Пишу Андрію та Олі, що вже тут. Вони за кілька хвилин приходять в мою кімнату і починають розповідати не дуже приємні історії. Ходять чутки, що на Катманду насувається ураган з Пакистану. Думаю: “Просто якийсь сюр і треш”. Далі Андрій каже, що варто звідси забиратись, адже є проблеми з водою і комунікаціями, а також існує великий ризик виникнення різних епідемій. Всередині починає бити легка паніка. На довершення нас “струшує”. У мене великі очі, Оля усміхається і заспокійливо мовить: “Це вже все, це був афтершейк, у нас тут таке постійно”. Зрозуміло, сплю я сьогодні на дворі. А ще дізнаюсь, що води немає, адже труби пошкоджені. На щастя, в готелі є колодязь, тож сяк-так помитись і відчути себе людиною можна. Андрій попереджає, що у дворі, де ми спатимемо, бігають щурі і інколи скачуть по обличчю. Чесно? Мені вже давно все одно. На диво, сон тієї ночі був просто чудовим.

Зранку Оля і Андрій познайомили мене з земляками Антоном, його дівчиною Машою та татом Славіком. Усі ми дружньо попрямували до українського консульства аби дізнатись деталі щодо евакуації (усі друзі дуже непокоїлись та наполягали на тому, щоб ми скористались запропонованою нашим урядом евакуацією). Ось такі штуки траплялись дорогою.

Насправді українського консульства в Непалі немає, є чийсь гарний будиночок, де просто зібрались наші люди. Нашого посла, який, згідно з новинами, вже мав прилетіти з Індії в Катманду, не було. Натомість, приїхав його помічник Ярослав. Тут нам повідомили, що швидше за все літак за нами не вишлють. Невигідно, тому що нас мало (на момент нашого перебування в “консульстві”, про себе заявиили 39 українців). Натомість, нам запропонували скористатись російською евакуацією і летіти до Росії. Ми посміялись, подякували, залишили свої дані та пішли собі геть.

Туристичний район Тамель оживав, відкривались ресторанчики та магазинчики. Ми зупинились поснідати та почитати новини в інтернеті. Дивували блогери чи просто знайомі, які також знаходились тут. Вони писали щось на кшталт “Аааа, тут катастрофа, їжа закінчилась, з водою біда, ми спимо в калюжах, нині зібрали останні гроші, щоб якось поїсти, дороги зруйновані”. Відверта брехня. Я в коментарях залишила знайомій свій нмоер телефону, мовляв, якщо є проблеми з харчуванням і житлом – дзвони. Ну мені так ніхто і не подзвонив. Інколи я думаю, що “драма” для наших людей – обов’язковий атрибут у житті, вони постійно шукають якісь інтриги, ворогів, трагедії. Мабуть, так їм цікавіше…

По обіді в нашому готелі відремонтували воду і холодний душ став справжнім щастям. Друзі всілись грати в доміно, а я пішла оглянути місто. Площа Дурбар була закрита.

Сюди намагались пробігти діти, але поліція їх швиденько повернула.

Зробила коло, щоб глянути на інші виходи. Усе перекрито. З площі вертались німецькі рятувальники з собаками. Я вкотре подумала, що руйнування не виглядають такими страшними і журналісти усе перебільшують.

Трішки поспостерігавши за людьми, я звернула в невідомий мені провулок і інтуїтивно попрямувала в сторону готелю. ЖПС навмисне не вмикала, довірилась внутрішній чуйці. Зробила ще декілька знимків.

Звернула в маленьку вуличку. Не знаю, що сталось з моїм організмом в Непалі, але він зійшов з розуму. Не вдаватимусь в подробиці, але у мене природньо почав нити живіт. Я присіла на сходи, щоб випити таблетку і почекати, доки мені стане легше. А далі відбувся момент, який я ніколи не забуду і який я згадую, як один з найбільш вражаючих у своїй мандрівці. Момент, коли сотні обставин складаються у мозаїку, момент, коли безліч факторів починають співпрацювати один з одним і перетинають долі абсолютно різних людей. В такі моменти думаєш, що випадковості не випадкові і десь зверху існує свій особливий задум. Згадуючи такі моменти, думаєш, що це неймовірно, а по шкірі біжать мурашки. Таке наше життя, інколи абсолютно нереальне…