Попередні розділи:
Трекінг в районі Аннапурни. Частина 1
Трекінг в районі Аннапурни. Частина 2
День 6. Чаме – Верхній Пісанг
Вночі мені наснилось, що ми із французами прийшли на перевал, а він закритий. І я вагаюсь, чи розвертатись і йти назад, чи порушувати правила і тропити стежку.
Ранок підбадьорив свіжістю і ми рушили далі. Спершу підіймались широкою дорогою, спостерігали за каменепадами на сусідніх горах.
Потім зупинились і я вперше використала позичений джетбойл, аби насолодитись м’ятним чаєм на фоні неперевершеної природи.
Розпочались сніжники і підйом по вузькій втоптаній стежці через ліс. Мене не покидало відчуття, що я десь у Карпатах. Коли ліс закінчився, пейзаж дуже різко змінився – ми опинились у Тибеті. Гори і широкі пустелі.
Досить швидко ми потрапили у Верхній Пісанг.
Мабуть, це село – перше, яке мені насправді сподобалось.
По-перше, в нашому лоджі були досить привітні власники-альпіністи, по-друге, за кілька метрів, на пагорбі знаходився красивий будистський храм, по-третє, навпроти села височіла прекрасна Аннапурна 2. Вона виглядала чи то як вівтар, чи то як трон, чи то як храм Будди, а може й як його очі…
Я підійнялась до храму і зустріла двох дівчат з Миколаєва. Кажуть, перевал закритий на 20 днів. Дівчата привітно усміхались і мовили, що проситимуть помочі Бога.
Біля храму сидів маленький монах, привіталась, лишила свої речі та зайшла всередину.
Cіла біля однієї зі стін, хотілось відчути щось таке надзвичайне, але не відчула. В один момент мене огорнуло велике хвилювання. Я залишила ззовні фотоапарат, об’єктиви та документи біля абсолютно незнайомих людей. А якщо я вийду і там вже нічого не буде? Хотілось зірватись і вибігти з храму, але я перехопила це бажання і спробувала зосередитись. Навіть якщо я почну метушитись, я навряд чи на щось вплину.
За кілька хвилин хвилювання зникло, натомість з’явився спокій.
В храмі дуже красиво, з відчинених дверей дмухав легкий вітер, зовсім поруч дихала Аннапурна, а з динаміків лилась гармонійна мелодія. Прибіг монах та приніс мені лимонного чаю. Він спитав звідки я і де знаходиться Україна, після чого повернувся на свій пост.
Я сиділа в храмі з пів години, потім вийшла назовні і всілась на сонечку. Варто йому тільки сховатись за гори, як моментально стає холодно, тож довелось повертатись у лодж. Тут дочитала книгу Радханатха Свамі і спробувала познимкувати нічну Аннапурну, яка буквально зводить з розуму.
День 7. Верхній Пісанг – Мананг
Зранку на висоті більш ніж 3000 м доволі холодно. Якщо вилазити зі спальника я вже звикла, то крижаний душ – ще те випробування. А ще на холоді зменшується чутливість, тому, даруйте за подробиці, навіть в туалеті не до кінця зрозуміло що відбувається 🙂
З Верхнього Пісангу до Манангу існує 2 шляхи: один коротший і другий складніший і довший. Кажуть, що другий більш красивий, однак французи вирішують швидше дістатись до Манангу, щоб дізнатись що там із перевалом. Весь день ми практично траверсили по втоптаному снігу і болоті. Це тішило, однак, здається, мій організм почав реагувати на висоту. Трішки піднуджувало, тож я половину шляху плелась як черепаха.
Потішила туристична поліція в Humde (до речі, в цьому селищі є крихітний аеропорт). У них із французом відбувся наступний діалог:
-We were walking from Upprer Pisang…
-Yes
– And there were stones falling from the mountains…
– Yes
– Is it dangerous?
– Yes
– Okay…
Ми зупинились на обід у маленькому селищі перед селом Брага. Тут нас дуже здивували дійсно низькі ціни та великі порції.
А в Бразі знайшлась навіть бук-кросингова поличка.
А ще в Бразі і Манангу діють пекарні і там дуже смачні булочки. Сам Мананг виявися дуже близько. Несподівано я усвідомила, що ми без перерви йдемо ось уже шостий день і що я втомилась. Тягнуло на сон, але холодний душ і прання відігнали це бажання.
В Манангу практично з усіх лоджій відкриваються неймовірні краєвиди на льодовик Гангнапурна. Я досі не розумію, чому не зробила фото з нашого лоджу.
Я перевдягнулась і прогулялась трішки вище від села. Зробила кілька фото.
В готелі я відкрила путівник і взнала, що над Манангом знаходиться Гомпа, в якій живе 100-річний монах, і який благословляє кожного, хто приходить до нього. Чи вартує казати, що я просто мала портапити в це місце?
У їдальні нашого лоджу я познайомилась з молодим американцем Філіпом. Філіп з Каліфорнії, вивчає здорове харчування, він любить російську класику, а на момент нашого знайомства читав Керуака. Він подорожував по Індії, потім прилетів в Непал для трекінгу, після чого знову повернеться в Індію, щоб займатись йогою в ашрамі.
Мій день завершився о 9 годині. Засинаючи, я солодко зізналась собі в тому, що хочу сім’ю, а моя підсвідомість усміхнулась і відповіла, що це обов’язково станеться, адже це бажання – щире.
День 8. Мананг
Сьогодні у нас була “дньовка”, тож спали трішки довше. Після сніданку зробили з французами чек-ін в туристичному офісі. Нам повідомили, що з перевалом все гаразд, тож можна рухатись далі.
До-речі, тут висить графік із країнами, які найчастіше відвідують цей трек. Є графік за місяць і за рік. Лідерство тримають французи, потім німці.
Також з Манангу можна піти на озеро Тілічо, але, на жаль, шлях до озера закритий, навіть стежки нема.
Ми погуляли довкола села, сходили до озера Гангнапурни. Красиво.
Потім сходили до пам’ятника над Манангом, який я помилково вважала Гомпою та повернулись в готель. Мені не сиділось на місці, тож я вирушила на пошуки монаха. Як це було, можна почитати в моєму окремому записі.
Фізичний стан такий собі: я була наче хвора і не хвора. Мене турбував кашель, закладений ніс, інколи сльозились очі, але я не відчувала застуди.
Наступного дня на нас чекали 4 тис.
День 9. Мананг – Якхара
Зранку у нас стався конфлікт з власником лоджії “Yak-hotel” (чи щось подібне). Річ у тім, що непалець пообіцяв нам безкоштовні кімнати, а коли виписував рахунок, сказав, що ми замало замовляли їжі, тому мусимо заплатити ще по 200 рупій за лодж.
Ми сварились, непалець грізно замикав двері їдальні аби ми не втекли, туристи спостерігали шоковано за сценою. Зрештою, ми віддали нещасні 200 рупій та пішли собі далі.
Спершу йшлось легко. Сонце, безкраї сніжні поля, так красиво.
А у Якхарі накрило. Дивне відчуття, наче душу відділили від тіла. Ось є моє тіло, а де свідомість – незрозуміло.
У Якхарі небагато лоджів, у нашому не було душу. Натомість, можна було придбати відро гарячої води за 200 рупій. Вологі серветки – наше все. Фервекс і провал в безодню.
День 10. Якхара – Торунг Педі
Прокинулась о 5 ранку. Вночі до нас під двері прийшов спати величезний як, а зранку він показував своє невдоволення та погрозливо мотиляв рогами.
Почуття значно покращилось, тож стартувала впевнено. Наст тримав добре, потім розпочались дуже вузенькі крижані стежки вздовж обривів. Було страшнувато. Наступного разу я б рекомендувала брати льодоходи – портативні накладки з шипами на взуття. А ще я подумала, що після такого, в Карпатах мені вже нічого не буде страшно.
Вартувало нам минути черговий обрив, як на зустріч вибігли двоє непальців з пакетами. Яким було наше здивування, коли вони видерлись вище на гору (а це було близько 4500 м) і почали кататись на пакетах, супроводжуючи це веселим диким вереском. Я дістала камеру і почала сміятись та знімати.
– Do you wanna try? – спитали мене хлопці
– Oh no, it’s dangerous!
– It’s no dangerous! Common!
– Crazy!
Це видовище неабияк підійняло настрій. Тим часом нас наздогнала двійка німців з гідами. Розпочався крутий крижаний спуск до моста та крутий підйом до чайного будиночка. Вже там я відчула втому. Лимонний чай з корицею. Німець, що сидів біля мене на лавочці раптом спитав: “Are you drinking tea witn cinamon?”
– It seems so. Do you wanna try?
-No, thank you. Actually, I hate cinamon…
– So I’m seating here and making you nervous? 🙂
Усі посміялись. Пригостила натовп туристів фініками, після чого до мене підійшов непальський гід і відсипав величезну жменю арахісу. Попереду залишався фінальний ривок до Торунг Педі. Для мене це була одна з найскладніших частин маршруту. Річ у тім, що уся стежка досить небезпечна, зверху постійно осипається каміння і йти треба швидко. Враховуючи, що ти ще й постійно набираєш висоту… Сил немає і тобі не залишається нічого, окрім того, як співати мантри…
До Торунг Педі я виходжу з відсутнім виразом обличчя, болить голова, нудить. Мій вираз певно дуже красномовний, адже до мене відразу підбіг непалець і запитав чи потрібно мені допомогти. Але усе терпимо. Ми заходимо в їдальню і я замовляю картопляний суп, адже він нагадує мені про якийсь домашній затишок.
У Торунг Педі, здається, лише один лодж, але він дуже атмосферний і прекрасний. У їдальні грає кантрі, за кілька хвилин сюди заходить красива дівчина з ЮАР з двома величезними сенбернарами, а ввечері тут грає блюз на гітарі непалець з довжелезними дредами. Це місце нагадує рай.
За вечерею усі обговорюють, коли стартувати штурм перевалу. Якісь підірвані молоді німці кажуть, що починатимуть о другій, тому що хочуть бути там першими. Ми з французами вирішуємо виходити о шостій. Але наразі час виспатись та набратись сил.
