Починаю публікувати серію записів, власне, про мій трекінг в Непалі. Не знаю як вмістити усі думки в кілька записів, намагаюсь бути стислішою, виходить складно. Нижче – опис перших днів подорожі і мало фото. Згодом, має бути навпаки 🙂
День 1. Катманду
Мій літак сідає у Катманду вранці. Проходимо митний контроль разом з новими знайомими. Тут усе просто – в залі встановлені апарати, які зіскановують дані Вашого паспорту та видруковують талончик. Далі з цим талончиком йдете до вільного віконечка, віддаєте працівнику папірець, фото (я набрала фотки для документів, які залишились від різних віз) та долари (40 у.о. за візу на місяць). Вітаємо в Непалі.
Обмінюємо мінімальну суму грошей для таксі, купуємо місцеві сім-карти. Знову ж таки, для цього потрібне Ваше фото. Якщо бажаєте заощадити, замість таксі можна сісти на місцевий автобус. Варто вийти з аеропорта, пройти по лівій стороні 50 м до зупинки і питати «Ратна-парк». Коштуватиме проїзд десь 20-30 рупій, тоді як проїзд на таксі при доброму торзі вартує 300 рупій.
Мене закидають до Nepal Tourism Board, де я виготовляю перміти на трекінг. Залежно від обраного маршруту для трекінгу, Вам потрібно заповнити 2 анкети: одну для TIMS (Trekker’s Information Management System) та одну для перміту. Простіше кажучи, Тімс – свого роду паспорт туриста, а перміт – дозвіл на трекінг в тому чи іншому районі. Дозвіл на трекінг в районі Аннапурни коштував 20 долларів, Тімс –аналогічно. Із заповненням анкет проблем не виникло, в Nepal Tourism Board багато туристів, які консультують одне-одного. Ну і, звісно ж, тут є персонал, який також може підказати щось у певних питаннях.
Здаю анкети, гроші і фото на Тімс в одному віконечку, практично відразу отримую свою картку. Здаю гроші, анкету та фото для перміту в іншому віконечку, просять зачекати хвилин 10, після чого кличуть забирати ще один папірець. До речі, корисно захопити якийсь файлик або пакетик,щоб захищати документи в подорожі від вологи. Також, в тому ж центрі, варто набрати безкоштовних мап на маршрут. В них можна накинути план подорожі і ознайомитись з перепадом висот та рекомендованими «дозами» на кожен день. 
Далі – мені в Тамель, туристичний район Катманду, де я маю знайти готель, в якому оселились мої нові друзі. Мені радили брати таксі, однак я увімкнула джпс і зрозуміла, що до Тамелю – 1 км, то чому б не пройтись пішки і не познайомитись з містом. Людей на вулицях багато, шум, сигнали мотоциклів, пилюка і я не розумію чому усі люди йдуть мені назустріч. В момент до мене доходить, що в Непалі лівосторонній рух і я рухаюсь проти системи 🙂
До Тамелю я дістаюсь досить швидко і відразу гублюсь в асортименті туристичного спорядження, кольорового вбрання, сувенірів та інших дрібниць, які маячать з крамниць на кожному кроці. А ще тут своя маленька планета, натовпи людей з усього світу, багато білих, багато корейців, усіх і усього багато. Тут варто докупити дрібниці, яких Вам не вистачає для подорожі: спорядження (палки, дощовик тощо), таблетки для очищення води, мило, серветки, воду.
Зрештою, я знаходжу друзів, оселяюсь з ними в готелі, обмінюю у власника гроші (на треці це зробити ніде), обідаю та йду прогулятись з дівчатами до площі Дурбар (знову ж таки, ДЖПС показав, що до неї 1 км, тож йдемо пішки).
Ось так виглядав захід сонця з готелю в той день
За цей час стає темно (в Непалі сонце встає о 6 ранку і заходить о 6 вечора). Вулиці освітлюються фарами мотоциклів і дуже дуже поодинокими ліхтарями.
Ми виходимо до площі і видираємось на один з храмів. Внизу залишився хаос, невпинний рух, а тут тихше. Пахне травою, помічаю, як малі діти нюхають клей. Дивуюсь сама собі, адже мої негативні стереотипи стосовно наркотиків лишаються десь далеко. В цей момент, у цьому невпинному русі, вирує своя гармонія і краса. Я помалу вливаюсь у цей вирій і стаю з ним єдиним цілим.
Спускаємось і заходимо в іще один храм, де монах в помаранчевих вбраннях благословляє поодиноких непальців. Монах доброзичливо усміхається, люди також. Складається враження, що зараз ти бачиш їхню душу. А я стою в тіні, де мене практично не видно і просто спостерігаю, немов дух. І хочеться залишитись, хочеться тихенько просто дивитись за цим сакральним та таємничим одкровенням, однак пора вертатись в готель, лягати спати і готуватись до нової дороги.
День 2.Катманду – Думре – Наді
Прокидаємось біля п’ятої. Мої нові друзі їдуть на трек до базового табору Аннапурни і зголошуються підкинути мене по дорозі. Подалі від Катманду зупиняємось на сніданок у придорожній забігайлівці. Свіжі пурі, пакора, чай масала, Господи, як же смачно!
Десь тут опиняємось наодинці з Наталею. Вона розповідає, що також часом подорожує сама, але на «самотню Азію» навряд чи б відважилась. Ми говоримо про спільні теми, знайомі блоги, коли дівчина каже: «Життя насправді дивовижна штука. Коли ти вирушаєш сам в подорож, організм адаптовується і починає працювати на абсолютно інакших рівнях. Ти дивуєшся, наскільки багато зустрічаєш людей в усьому світі, які готові та хочуть тобі допомагати. Таке враження, що сама доля допомагає тобі та веде за руку…»
Ми доїжджаємо до містечка Думре, де наші дороги розходяться. Друзі їдуть до Покхари, а мені пересідати на місцевий автобус, щоб дістатись до селища Бесісахар, де починається мій трек. Вперше я залишаюсь зовсім одна. Дещо боязко. Місцеві швиденько скеровують на потрібний автобус і я забиваюсь на задній ряд у самісінький куточок старої бляшанки. За вікном майоріють люди у кольоровому вбранні, тягнеться дорога, лунає непальська колоритна музика. Я розслабляюсь і почуваюсь добре.
В якийсь момент біля мене сідають школярки і розглядають моє татуювання, воно їм подобається. Одна каже, що її звати Кайдзен. Вона кладе голову мені на плече і намагається заснути. А в мені йде боротьба зламаних емоцій. Якась маленька людина щойно забрала мою особисту територію, чи варто шукати в цьому сенс? Тут усе простіше, як у дитинстві. І, здається, уся відчуженість, усі розмітки території залишились між слоями неба і літака. Я розслабляюсь і відпускаю все.
Школярки виходять і біля мене сідає молодий непалець. У нього дивне ім’я – Банні. Він працює в Катманду в казино, він не любить Непал. Просить номер телефону, мовляв, будеш в Катманду, можна пересіктись. Чомусь, даю свій номер без задніх думок. Хлопець виходить, а я за якийсь час нарешті доїжджаю до Бесісахару. Відмічаюсь на КПП та сідаю ще в один автобус. За планом – у мене село Бульбуль, однак місцеві кажуть, що я можу доїхати ще вище, до села Наді. То чом би й ні.
Знайомлюсь ще з одним непальцем, Крішною. Крішна – бідний, але добрий хлопець без освіти. Працює в Дубаї як «офіс-бой». Він дуже любить Непал і любить свою роботу. Каже, що носить каву і чай для красивих людей і йому це подобається.
Доки ми спілкуємось з Крішною, наш автобус їде по ґрунтовці і щоразу підскакує на ямах. Дорога дещо нагадує пологіший підйом на Драгобрат. Щоразу, коли бляшанку трясе, непальці озираються на мене з цікавістю. Здається, я можу читати їхні думки. Вони очікують побачити в моїх очах шок, але я усміхаюсь. Мені так хочеться сказати їм «народ, у нас дороги не кращі», але я ж не знаю непальської…
Ми опиняємось в Наді, Крішна з другом показує мені лодж і допомагає занести сумку. Прощаємось. Тут у мене починає дзвонити телефон. Це той самий Банні, з яким ми познайомились в автобусі. “You are so beautiful! I love you!”. Чорт! Ввічливо кажу, що не можу розмовляти, кладу слухавку і більше ніколи не відповідаю на цей номер. Це ж треба бути такою дурепою! Життя нагадало мені бути обачнішою.
Лоджія(саме так називаються місцеві готельчики для туристів) виглядає страшно. Гарячої води тут нема, та й води з крану в принципі теж. Приймаю душ з відра, такий собі ice bucket challenge. Туристів на вулицях не видно і я до вечора залишаюсь «вдома». Знайомлюсь з дітьми господарів – старша дівчинка Дзанука та її молодший брат (чийого імені я вже й не пам’ятаю). Ми практикуємо англійську, показую дітям на мапі де знаходиться Україна, вони, в свою чергу, вчать мене непальської. В моєму арсеналі з’являється чималий словниковий запас фруктів, кольорів та тварин. Зрештою, прощаюсь та збираюсь спати. Дзанука каже, що проведе мене до кімнати. Вона сідає в кімнаті на одне з ліжок і не йде. Я не розумію її дій, вона наче на щось чекає. Зрештою, каже «гуд найт» і зникає.
Що це було? Може вона очікувала, що я дам їй гроші? Від цієї думки стає дещо гірко. Я залізаю в спальник і починаю думати («думати» жінкам шкідливо насправді). Мені стає самотньо, я не знаю, чим обернеться моя подорож в наступний момент, я одна і практично беззахисна. Мені хочеться побачити друзів і родину. Нарешті озивається внутрішній голос і каже спати. Зазвичай, це допомагає, адже вранці, немає часу для жіночих слабкостей та саможаління.
