трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

Трекінг в районі Аннапурни. Частина 5

Попередні розділи:

Трекінг в районі Аннапурни. Частина 1

Трекінг в районі Аннапурни. Частина 2

Трекінг в районі Аннапурни. Частина 3

Трекінг в районі Аннапурни. Частина 4

День 15. Татопані – Горепані

Прокинувшись зранку від криків індусів, я зрозуміла, що більше не маю жодного бажання залишатись у Татопані. За вікном падав дощ, а це означало, що Джеремі не захоче йти сьогодні далі. Я спустилась поснідати і помітила за сусіднім столиком двох дівчат. Це мій шанс. Підійшла, спитала чи вони в Горепані, так. Побігла збирати речі і вже за 15 хвилин висунулась з двома датчанками і їхнім портером на трек.

Спершу ми йшли широкою дорогою, потім перетнули міст та почали підйом поміж сіл. Розпочався дощ і ми сховались під навісом біля чайного будиночка. Портер розповів, що воював у В’єтнамі. “Американці добре платили, а я був просто дурний”…

В якийсь момент нас обігнали двоє французів, з якими ми дуже часто перетинались на попередньому треці. Дощ не стихав і я вирішила рушати далі сама. Одягнула дощовик, закинула рюкзак і вкотре почула з повагою від непальця “You are strong…”

Йду у власному темпі, слухаю Девіда Боуі, доки мій плеєр не сідає остаточно. Несподівано наздоганяю французів, які зупинились на обід. Нарешті знайомлюсь з ними. Це Александр і Валентин :))) Алекс – фізик, Валентин – доктор філософії. Обидвоє – молоді і дуже вродливі хлопці. Трішки спілкуємось, здебільшого про фото, з’їдаю свій обід та йду уперед, адже вони все рівно мене обженуть.

Дощ не зупиняється. Холодно, вогко, задоволення ще те. Розпочались чисельні сходи, французи пішли вперед і я залишилась одна. Вечоріє, я дещо змучена і мені нудно. Розмірковую над тим, щоб узяти автобус до Покхари. Хочеться кинути все і поїхати в місто. Але ж моя впертість більша за короткі пориви…

Починаю рахувати сходинки. 500, зупинка, ще 500, і ще 500, і ще, і ще… Нарешті бачу вивіску “Горепані”. Навколо квітне родендрон, у повітрі витає гарний аромат, але в таку погоду це складно оцінити. Доходжу до лоджій, підіймаюсь, заходжу в першу. Одну кімнату мені здавати не хочуть. Після того як ти йшов увесь день під дощем не менше 20 км, після того, як ти прийшов змучений і змерзлий, хочеться розревітись. Але тримаю себе в руках і йду далі.

Усе стається на краще, в наступному лоджі місце для мене знаходиться, також тут безкоштовний гарячий душ, а ще тут оселились французи і “бельгієць”, з яким ми познайомились на треці навколо Аннапурни. Ми увесь вечір розмовляємо. Виявляється, Алекс живе біля Шамоні і катає фрірайд. Бельгієць розповідає, що в Непалі вже не вперше і в 90-х роках він ходив навколо Аннапурни з братом.

Тим часом, за вікном, вже геть темно. Однак дощ припинився і хмари розбіглись. Ми побачили масив Аннапурни і бажання їхати до Покхари миттєво зникло. Я була готова знову бігти наверх. Я навіть поставила будильник на 4 ранку, тому що з Горепані усі висуваються на гору Пун Хіл зустрічати світанок. Словом, я тішилась, що пішла далі.

 

День 16. Горепані-Чомронг

Будильник задзвонив о 4, а я його вимкнула і знову заснула. І тут мені, чомусь, наснився знайомий з Полтави. Уві сні він запитав: “Ти хочеш на Пунхіл чи ні???”

– звісно, що хочу

– так поспішай, поспішай-но!

Я відразу прокинулась. Була пів на п’яту. Швиденько одягнулась і вийшла на темну вулицю. На небі красиво мерехтіли зорі. Завдяки ЖПС знайшла сходинки та почала підйом.

Досить скоро зустрілись непальські підприємці, які поставили навіс, зробили касу і просили по 50 рупій за подальший шлях. У них грав Пінк-Флойд, тож 50 рупій ще можна пробачити 🙂

Сходинки, сходинки, обганяю кількох людей, заходжу в хмару. Мене не покидає враження, що підіймаюсь я на Високий Замок, лишень він утричі вищий. Досить швидко я опинилась наверху, першою. Рокзалала штатив в очікуванні красивих кадрів, коли на гору почали стікатись люди. Світало, а їх ставало дедалі більше. Я нервувала, адже мої довгі витримки обов’язково хтось засвічував спалахом або неодмінно залазив в кадр.

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

Але це був лишень початок. Люди все стікались, немов колонія мурах. Китайці зривали родендрон, надували губки і робили тупі селфі. Усі фотографувались в неприродніх позах. І таких було сотні. Господи, де я???? Після живого, атмосферного треку навколо Аннапурни це місце викликало роздратування.

В мені увімкнувся режим мізантропа. Я побачила Алекса і Валентина, але ті вже клеїли якихось дівчат. Коротше, зробивши кілька кадрів, я просто поспішила втекти звідси якомога швидше. Неподалік від готелю мене покликав японець, мовляв, як там на Пун Хілі, а то проспав. Чоловіче, там неймовірний пейзаж, але ці люди псують все. Ти не втратив багато. трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

Я казала, що інколи відчуваю всередині потяг до книжкових магазинів? Тобто, буває, несподівано усвідомлю, що мушу зайти в книжковий магазин і схопити першу палітурку. Ось і в Непалі це сталось. Маленька лавочка на висоті 2500 метрів, рука тягнеться та дістає “The monk, who sold his ferari”. Гортаю, бачу знайомі актуальні істини, забираю.

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

Ранок сонячний, гарячий душ, смачний сніданок, прощаюсь з французами і вирушаю на трек. Але тут мене спіткає черговий шок. Стежка ще не почалась, але на маршруті корок з натовпу людей. Що це, до біса, таке??? Купа дітей, неначе я зі школою виїхала до Карпат. Купа недалеких туристів, які люблять зупинитись посеред стежки і застопорити усіх. Купа сміття, музика на мобільних. АААААААААААааааааааааа! Це не можуть бути Гімалаї!!!!

Мій мізантроп сходив з розуму. Я почала майже бігти на гору. Я хотіла якомога швидше обігнати це все і втекти подалі. Я відчувала злість. А ще гірше, що в мене не виходило присікти емоції. Словом, за годину я минула натовп і причепилась до шерпів.

В якийсь момент мене наздогнав канадець зі словами “Я тебе звідкись знаю”. Це був Домінік, ми дійсно вже знайомились в Татопані. Я вилила йому душу, а він спокійно сказав, що варто абстрагуватись і отримувати задоволення від природи. А ще я зловила себе на думці, що зустрічаю людей, які схожі на друзів і рідних. Це або якийсь феномен, або мозок компенсує якусь недостачу, але часом, у мене складалось враження, що мої українські друзі опинились тут, у Непалі, в інших людях. Наприклад, цей же Домінік був страшенно схожим на мого знайомого Бодю з Яремче. Зріст, поведінка, подача, одяг – усе практично ідентичне. У мене складалось враження, що я не з канадцем, а з старим добрим гуцулом. Такі штуки траплялись не раз, але як їх пояснити?

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

Практично увесь шлях минав серед джунглів і увесь час замість стежки тягнулись кам’яні сходи. Це не лише непросто, це чудовий воркаут для сідниць, особливо, якщо йдеш щодня по 20 км. За кілька днів вони нагадують камінчик 🙂 Що мені ще не подобається на цьому треці – його рваний перепад висот. Якщо навколо Аннапурни ти плавно набираєш і скидає висоту, то тут переважно набираєш і скидаєш по кілометру вдень і це морально тисне.

Отже я спускаюсь, хоча мені наверх. Мрію про те, що Тадапані (до якого всі йдуть в 1 день) вже десь тут, однак зустрічаю гіда і той каже, що до селища ще дуже багато сходів. Також гід каже, що в Тадапані немає вільних місць. Байдуже, я й так хочу втекти якомого далі, я хочу дійти до Чомронга.

Зустрічаю першого італійця. У них своєрідна манера спілкування. Той тішиться, немов дитя, каже, що йшов до  ABC з 11 українцями, після чого захоплено затягує: “You Ukrainians are craaaaaaaazy. I loooooove you!!!!”.

Ще кілька метрів і я нарешті роблю паузу на обід в Тадапані. За якийсь час приходить Алекс. Його вираз обличчя говорить багато, мабуть, у мене аналогічний. Трек – жахливий, Валентин хоче в Покхару, Алекс хоче йти до кінця, але поїде з Валентином. Кажу, що він може долучитись до мене. Ні, ні, не варто непокоїтись. Та й не буду, тому вирушаю далі.

Стається диво. Навколо – ні душі. Наскільки я розумію, до Тадапані тягнуться легкі одноденні маршрути, тому тут так багато туристів. Нарешті я починаю насолоджуватись тим, що мене оточує. Під ногами знаходжу пелюстки орхідей, обабіч дерева переплітаються у хитрі фігури, а мох надає усьому атмосферу загадковості. Квітне родендрон.

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

Однак моє усамітнення триває недовго, мене наздоганяє Домінік, той самий канадець. Він тут з дівчиною Вівіан, а також друзями Поршею та Скотом. Порша вже пізніше попереджає, що її назвали не на честь машини. Домінік – веб-дизайнер, рік працює, рік подорожує. Вони з Вівіан об’їхали на велосипеді Шрі Ланку, були в Індії, в Непалі вже вдруге. Опісля – збираються до Кенії, тож Африка стане 5 континентом, на якому вони побувають. Я дуже тішусь таким історіям. Розповідаю про себе, на що Домінік схвально відповідає, що це мій шлях і мій вибір. І вибір мій правильний, все мало бути саме так, адже щонайменше перевал був відкритим (ходять чутки, що там вирує страшна негода і лавина зійшла до самого Муктінатху).

Домінік з друзями також йдуть у Чомронг. Несподівано вони питають: “So you wanna be our new friend?”. Звучить, наче в дитинстві, так просто і по-справжньому. Звісно, я погоджуюсь, але довго не витримую в їхньому темпі. Ми щойно скинули солідну висоту і попереду аналогічний підйом, і сходи, а ці канадці женуть, як коні. Я здихаю.

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

Непальці закликають зупинитись в них, мовляв, до Чомронга ще далеко, але я не слухаю. Знову дощ, не хочу ховати свій фотоапарат в рюкзак, тому натягую дощовик поверх сумки. Виходить епічна картина: дівчина, величезний рюкзак і живіт, який змахує на 8 місяць. Мене обганяють двоє непальців на конях. Один, ще зовсім хлопчисько, озирається і мало не падає з коня. Він щось питає на непальській. Судячи з його великих очей, він цікавиться чи я вагітна. Сміюсь і заперечно хитаю головою, той полегшено зітхає. трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

На годиннику майже шоста, я неабияк змучилась. ЖПС каже, що до мети ще 700 метрів, однак це ще тисячі сходинок догори і знову скидання висоти. Нарешті я, замучена, доходжу до Чомронга. Хоча, насправді, в мене болять лише задні поверхні стоп. Заселяюсь в симпатичний лодж, кажу звідки прийшла. “Strong” – чую вже вдруге за 2 дні. У лоджі я єдиний гість, та й в селі людей несподівано мало, це просто свято. Вечір я проводжу в усамітненні, мені це було потрібно. А з мого вікна видно Південну Аннапурну і це прекрасно.

 

День 17. Чомронг – Деуралі

Ранок чудовий та сонячний. Мій ідеальний ранок, адже я сиджу на веранді з видом на Гімалаї, ніжусь на теплі, читаю книжку і п’ю чай з молоком.

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

Як же хочеться розтягнути цей момент, однак варто рушати далі. Спуск, підйом, сходи. Бачу дівчинку у футболці з надписом “фотошкола Дієго Марадонни”. “Привіт!!!”. І знаєте, це таке дивне відчуття, такий вибух емоцій, коли ти 17 днів не спілкувався ні з ким рідною мовою. Це надзвичайно, знову нею заговорити. Уууух!

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

Її звати Оленка і вона вийшла на трек швидше за основну групу. Ми розійшлись, а я все шукала знайомі обличчя у зустрічних людях. Нарешті я їх побачила: Олекса, Андрій, Максим, Ганна. Ми дійсно тішились бачити одне-одного. Не знаю як передати всі ті емоції, коли за тисячі кілометрів від дому, зустрічаєш земляків. Ми обмінялись враженнями, хлопці трішки полегшили мою ношу, забравши термос і пальник. Хтось згадав, що мені б непогано дійти сьогодні до Деуралі, щоб звідтам стартувати до ABC о 6 ранку. Відтак ми розійшлись в різні сторони.

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

Знову дощ, непальці запрошують до себе під тент, але до наступного села 2 км, тож продовжую шлях. Вже у селі я впала в найближчу кафешку, де познайомилась з двома хлопцями – Юрою, математиком з Хорватії, та Андреа, кухарем з Італії. Юра подарував мені хорватський енергетичний батончик, мовляв, знадобиться. Вони пішли вперед.

По обіді мені йшлось легко. Чи то організм звик, чи то дал-бат надав сили, але я увімкнула музику в навушниках і почала співати. Люди усміхались. Дуже швидко я дійшла до Дована, а опісля й до Himalaya Hotel, де зупинилась більшість трекерів, з якими я мала нагоду перетнутись. трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл Ось такі таблички постійно зустрічаються вздовж трека

Була 5 вечора, місцеві сказали, що до Деуралі 2 години. Я не змучилась, тож дійду за годину.Тут я побачила пару, яка вдивлялась у дерева. “Мавпи!” – подумалось. Якраз, ще кілька годин тому, хлопці зі Львова розповідали, що бачили мавп, а я подумала, що теж хочу їх побачити. І от моє бажання здійснилось, лише за кілька годин.

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

трекінг до базового табору Аннапурни, Непал, Пун Хіл

Стежка все тягнулась крізь джунглі, я минула робітників, які прокладали чергові сходи і за хвилин 15 зрозуміла, що залишилась на треці геть одна. Несподівано налетіла хмара, стало темно і почувся грім. Я вимкнула телефон, моторошно.

Я прокрадалась поміж скель, коли мені в спину тихо подмухав повільний крижаний вітер. Це було жахливо. Мені стало не по собі, мені стало страшно. Він наче огортав мене всесвітнім холодом. Мені здалось, що сама смерть лоскоче мене. Я дійсно в одну мить дуже чітко усвідомила, що можу померти тут і зараз, вже. Я не знаю чи бувало мені коли-небудь морально гірше, аніж було тепер… Мені перехопило подих, і вперше геть не від щастя. Просто смерть була поряд і я її відчувала…

Я заспівала махамантру, але страх не відступав. В якийсь момент я вийшла до залишків велитенської лавини. Ну чоооомуууу???????? Відчай. Я тримала себе в руках, продовжувала співати і рухатись далі в хмарі. Чергова сходинка, відчуття, що мета десь тут, вогні лоджа вдалині, полегшення… минуло, все минуло, хуууух.

Місць, звісно, немає. Мене поселили в підсобці біля шерпів, разом з кореянкою. “Ukraine? Where is it?” – спитала вона. А що мені відповісти? 150 рупій за кімнату, 150 за душ, 300 за інтернет, та біс із ним, я заслужила.

Переміщуюсь у їдальню, де голосно перегукається натовп корейців. Люди дивні істоти. Ще годину тому я чітко відчувала присутність смерті, благала всесвіт не робити цього, адже я тут не для цього. А тепер я сиділа у теплі і обурювалась дрібницям…

Поряд ходив колами непалець у чорному одязі. Він суворо оглядав усіх і слідкував за порядком. Шерпи сказали, що це “Hotel Boss”. У нього були довгі нігті на руках, і по ньому дійсно було видно, що головний тут він.

До мене підсів кореєць і між нами відбулась незвична комунікація.

– Мені 40 років

– Я дам Вам максимум 30

Він засміявся.

– Я працював юристом, а потім вирішив змінити сферу, тому що закон мені не подобався. Зараз я економіст.

– Це добре, коли людина наважаується змінити життя і починає займатись тим, що їй дійсно подобається.

– Я не певен, що економіка мені подобається, там забагато складних чисел.

– Я розумію Вас, адже сама знаходжусь у подібному стані.

Він засміявся.

Чесно кажучи, цей сміх мене висаджував. Ми говоримо про серйозні речі, а він сміється. Він сміявся щоразу, коли я щось розповідала. Я не розуміла як трактувати таку поведінку, але те, що він був налаштований дружньо, факт. Йому було нудно, адже його подруга напилась 1 склянкою горілки і заснула, а він не розумів, як можна пити горілку серед таких гір. І я не розуміла.

Він спитав де мій гід, де мій портер. Немає. Як немає. Так, я тут сама. Геть сама? Геть. Шок. Шок, з яким я зустрілась згодом ще не раз…

  • От так прочитаю те все – і як після цього можна заставити себе працювати на роботі )

    • kateArt

      а що тоді мені казати, коли я це все пишу?)))