Processed with VSCO with a5 preset

Якщо не в цьому житті, то в наступному – обов’язково

Коли підіймаюсь вулицею Ужгородською, завжди думаю про Маклауда. Він жив тут колись. А я часто приходила до нього в гості. Сама ж вулиця така геть Львівська, зі своїм мікрокліматом, який, напевно, не зміниться ніколи. Вона не вузька і не широка, вкрита бруківкою. З обидвох сторін простягаються старенькі австрійські будинки, у яких вживались літні бабусі та юні неформали. Маклауд був одним з останніх.

«Знаєш, я наче доросла, серйозна заміжня жінка, – казала моя подруга, – але от як бачу патлате чмо з гітарою, я готова кинути все і втекти з ним на край світу!». От немає кращої фрази, яка б характеризувала для мене Маклауда. Патлате чмо з гітарою, від якого щось здригалось всередині і з яким у мене були дуже милі дружні стосунки.

Ми обидвоє перебували в тому віці, коли ти вже трішки переріс амбітний перехідний період, почав вважати себе більш дорослим, але до зрілості іще не дійшов. Юнацькі депресивні стани і розмови про смерть ще ходили десь поряд, але це вже було не настільки близько і романтично.

Маклауд вчився на фармацевта і жив із сестрою-медиком на вищезгаданій Ужгородській. Коли сестра десь від’їздила, він сідав на «Макаронну дієту» і розповідав про чисельні види студентського обіду, який можна приготувати лише з цього продукту. А у мене, як завше, в житті були якісь невдалі стосунки, перманентні комплекси, сум та свої таргани, тож я просто залюбки проводила час із Маклаудом, адже з ним завжди було просто та легко.

Інколи я лишалась ночувати в нього. Без задніх думок. Просто не хотілось їхати в пусту квартиру. Маклауд набирав мені гарячу ванну, а потім ми просто валялись на дивані, жували чіпси і дивились арт-хаус, під час якого я засинала. Зранку Маклауд сідав на підлогу, перебирав струни гітари, а я сідала позаду на диван і заплітала з його прекрасного довгого темного волосся колоски. Потім ми слухали старенький рок: або з його колонок, або з колонок сусіда-байкера, який мешкав у будинку поряд. Сусід часто вмикав гарну музику так, аби її чула уся Ужгородська. Якось Маклауд сказав, що сусід десь поїхав, тож він його «заміняє», бо хвилюється, що люди надто розслабляться.

Інколи ми гуляли, інколи згадували юність і ходили на рок-концерти. Я тоді малювала очі чорним: і собі і йому. А ще Маклауд вивчав карти Таро. Одного разу він навіть зробив розклад на мене, але так і не розповів що йому там випало.

Що цікаво, ми не вживали алкоголь, у Маклауда завжди з собою була просто фляшка доброго квасу. Якось ми з тим квасом і гітарою пішли ввечері на Високий Замок. Ми сіли на галявину з красивим виглядом і Маклауд дістав з рюкзака… свічки. Свічки, уявляєте?! Саме в той момент до нас поспішила стара міліція, потираючи долоні і вигукуючи «О, що тут у нас!». А за мить ми чули розчароване «Блін, в них лише квас…». Тож ми лишились при свічках, зі своїми мелодіями, з моїм співом і з квасом звісно.

Ще ми кілька раз сходили в гори, мало не спалили намет, їли майже сиру картоплю з салом і витоптували черевики кілометрами Карпатських стежок. Маклауд пробував скиглити, а я тримала себе завжди впевнено. Може тому він часто називав мене просто «мужик». Якось я розізлилась, а може втома від 30 км далась взнаки, тож я дещо показово сіла на камінь на фоні заходу сонця і спересердя виголосила:

-Мені набридло те, що ти весь час мене називаєш мужиком! Можна я більше нікуди не піду? Можна я сяду і поплачу? Можна, я хоч раз в житті побуду дівчинкою????

-Можна, – мовив незворушно Маклауд, – але не сьогодні.

Насправді, Маклауд завжди був до мене незворушним. А я танула, мов шоколадка. Він мені дуже подобався, а я, йому, наче ні. Я для нього була другом, я була «мужиком». Від того мої таргани просто шаленіли, танцювали з бубном і розносили усе вщент. Він став для мене принципом, а я для нього просто другом.

Минали місяці, настало літо. Маклауд поїхав з батьком до ще українського Криму, будувати для себе літній будиночок. Я поїхала на Тарханкут, пожити з місяць в наметі. Маклауд писав мені смс-ки, мовляв, його побут нагадує йому школу Шао-лінь. А я готувалась до випускних іспитів у Франка. Тоді мої таргани заспокоїлись і врівноважились. Та й з Маклаудом, ми, зрештою, посварились через якусь дрібницю.

За кілька місяців він написав, що насправді любить мене і завжди любив. А потім він вирішив стати більш самостійним, з’їхав від сестри, винайняв власну квартиру десь на Любінській і робив вигляд, що не бачить мене, коли ми випадково перетинались десь в місті. Я не турбувала і не зачіпала його. Але от вулиця Ужгородська залишилась все там само. З бруківкою і зі своїм мікрокліматом. А ще Маклауд залишив по собі  фразу, яку я не втомлююсь повторювати – «Все буде добре. Якщо не в цьому житті, то в наступному – обов’язково!»