Бути жирною. Шлях до сприйняття власного тіла і власного «я».

Бути жирною. Шлях до сприйняття власного тіла і власного «я».

Інтро

У мене було не надто щасливе дитинство. Я народилась у сім’ї студіків (можна здогадатись чому), яка проіснувала недовго. Майже все життя жила з бабусею. У школі дістала комбо – була найвищою в класі і була… жирною.

Гріх жалітись, я не пасла задніх, була хорошим другом, була «своїм пацаном», чудово ладнала з хлопцями у класі, тоді як між ними і рештою дівчат постійно відбувались недолугі конфлікти. І все наче нічого,  але діти бувають жорстокими. Часом мене обзивали. Тоді я перекручувала це у жарт або робила вигляд, що мені все одно, а вдома, коли вже ніхто не бачив, плакала.

«Жирна бочка», «дилда», «товста пізда»… Можна я не буду продовжувати? Якось я підійшла до класної керівнички і пожалілась, що однокласник мене назвав жирною. «Усі ми товсті Катя, усі ми товсті» – сказала вона тоді байдужим голосом.

А потім був перехідний вік, коли в 1 момент хлопці перестають сваритись з дівчатами і раптово починають утворюватись парочки. Я тоді зі «свого пацана» перетворилась на консультанта. Хлопці постійно радились зі мною, як підкотити до тієї чи іншої. Ясно, що я залишалась «forever alone», а моя «найкраща подружка» жалілась іншим дівчатам про те, що «ця жирна ще хоче, щоб на неї хтось дивився».

Десь в 12-13 років я свято повірила, що усі мої проблеми існують через надмірну вагу. І якщо я схудну, то усе зміниться.

Про мозок та тіло

А потім я схудла і нічого не змінилось. Ба більше, я далі себе відчувала грубою, хоча вже давно такою не була. Я відчувала себе некрасивою. Я не сприймала себе і свого  тіла взагалі. Ці дурнуваті комплекси народжували відчуття меншовартості і навіть ненависті до себе.

Я не любила себе і не вірила в те, що хтось захоче зі мною бути. Я дозволяла опинятись у своєму житті дуже неприємним людям, тому що вважала, що не заслуговую на кращих. Я часто дозволяла себе ображати та принижувати.

Мабуть, десь всередині існує якась межа, коли ми нарешті можемо вигукнути «досить». Я добре пам’ятаю момент, коли мені було десь 19, і один чоловік сказав мені, що я «некрасива і ніяка, звичайна». Я тоді зайшла у ванну, глянула в дзеркало і вперше в житті промовила до себе: «Це неправда. Я люблю себе».

За пів року мені буде 30, а я, здається, лише зараз починаю вивчати своє тіло, любити його, насолоджуватись тим, що дано мені природою. Я нарешті почала сприймати власну сексуальність, силу, можливості. Я навіть уявити не можу скільки мені потрібно працювати над собою, щоб відчути сповна свої ресурси.

Нещодавно моя тренер тягнула мене у шпагат. «Ти чудово тягнешся, але у тебе в голові сидить якийсь блок, який тебе не пускає» – зауважила тоді вона. І це правда. Мій мозок досі часто ідентифікує моє тіло, як щось неповоротке, слабке та тяжке. Мій мозок постійно каже «У тебе це не вийде, ти ж важка». І в мене не виходить. А потім я натрапляю на відео де, наприклад, дуже великі тьоті в США роблять супер-складні трюки на пілоні. І я запитую себе як їм це вдається? Невже вони просто не знають слова «не можу»?

Ще один гарний приклад. Я вперше лазила на скелях Довбуша. Мені не давалась жодна траса. Зрештою, ми перебрались начебто на простий маршрут, але в мене навіть не виходило вийти на старт. Я запитала у хлопців яка це складність, сказали «п’ятірка». Я готова була здатись, але «п’ятірка» мене зачепила. Як таке може бути? Я лазила «п’ятірку» на стенді, чому ж тут я цього не зроблю? Минуло з пів години, коли я була наверху. Я пролізла. Не чисто, але пролізла. А потім я знайшла «гайдбук» і побачила, що ця траса насправді належить до «шістірок», які я ніколи не лазила і які здавались мені нереальними. Чому так сталось? Просто моєму мозкові сказали, що я це вже робила…

33958192_2481247088580804_5333547902079860736_n

Якщо Ви бачили фільм «Спліт», пригадайте головного героя, в якого був психічний розлад і в якому жили понад 20 особистостей. Відповідно до активного типу, у головного героя змінювались фізичні дані. Коли герой повірив в те, що він монстр, він почав гнути металеві прути.

Я впевнена, що на цю тему існує багато досліджень і ми є тим, чим ми себе сприймаємо. Питання, як налаштувати мозок таким чином, щоб людина могла повірити в те, що вона дійсно сильна, гнучка, витривала і т.д.?

Болить

Я важу 67 кг. Як і кожна дівчина, хочу важити менше. У мене є маленький животик. Коли я йду фігачити в гори у довгий похід, він зникає, з’являються навіть обриси кубиків. Тоді моя впевненість у собі дуже зростає і я відчуваю себе значно сексуальніше.

Кілька років тому я важила 75 і почувалась нещасною. У мене не виходило схуднути, хоч я і займалась спортом. А коли я розслабилась і почала отримувати задоволення від того, що відбувається у моєму житті, усе якось збалансувалось само собою.

Бути жирною. Шлях до сприйняття власного тіла і власного «я».

Насправді я не вважаю, що щастя залежить від конкретної ваги. Я бачила багато дуже красивих повних дівчат. Вони були різні.  Вони світились. Вони були такими жіночними… Мені дуже хотілось сказати їм про це, але я соромилась, ми ж бо просто перетинались у громадських місцях.

Можливо, якби мені хоч трішечки більше свого часу казали «ти красива», я б не приходила в паніку від нового кілограма. Я б сприймала себе і з 67, і з 90. Хоча зараз я вчусь не паритись, адже насолоджуватись їжею часом дуже приємно. Щодо дієт для швидкого схуднення – це  табу. Це насильство над організмом і вони цього не вартують.

Зараз мені нічого не бракує. Я ловлю погляди, я отримую компліменти, до мене доходять плітки, що хтось там десь там хоче зі мною переспати (гггг), але… мене досі болить. Мене болить, коли люди жартують чи негативно висловлюються про повних людей. Мене навіть зачіпає, коли їх начебто ласкаво називають, наприклад, «коровками» (бо в цьому уже є певний підтекст).

Якось я натрапила на пост у блозі однієї однокласниці, де вона досить агресивно розмірковувала на тему того, що повні люди – це неспроможні ні на що лінюхи, які не можуть підняти зад і піти в зал. Мені було дуже неприємно читати це. Я знаю, що деякі люди не худнуть через хвороби, проблеми, або просто не хочуть худнути. Це вибір. Він може бути комфортним. Якого чорта його засуджувати? Якого чорта це обговорювати, якщо ти навіть уявити не можеш як це?… Часом болить…

Соромно

Повертаючись до теми «школи», я жодного разу не відвідувала зустрічі однокласників. Якось немає бажання повертатись туди, звідки так довго хотілось зникнути. Однак цієї зими я зустрілась з Настею. Невипадково. Вона книжку написала, а я захотіла її придбати.

Я якраз розійшлась із черговим коханням і загрузла в депресії. Виглядала я відповідно – ненамальована, з немитою головою, у страшному скатаному сірому светрі. Але Насті, здавалось, було байдуже. Я пам’ятала її завжди тонкою, схожою на травинку на вітрі. З двома довгими косичками і виключно в рожевому одязі. Не пригадую чи в неї були хороші шкільні друзі, пам’ятаю, що вона була відмінницею і часто лишалась одна. Зараз вона зміцніла і виглядала дуже живою.

Настя, на відміну від мене, ходила на зустрічі однокласників і розповідала про кожного якісь новини. Хтось одружився, хтось в секті, хтось помер. «Знаєш, дивні такі спогади зі школи. Щось я пам’ятаю добре, а десь – повний провал» – мовила вона.

А я почувалась дещо ніяково. Я добре пам’ятала, як одного разу у мене зник набір імпортної акварелі,  а потім я побачила такий самий у Насті і безпідставно звинуватила її у крадіжці. Байдуже, що її набір був новим. Її мама в телефонному режимі сварилась з моєю бабусею, мовляв, Насті той набір передав тато з-за кордону. До речі, сама Настя взагалі стерла із пам’яті цей фрагмент, вона його не пригадує.

– Слухай, а чому ти в школі називала мене «рожевою» ? Я довго не розуміла про що ти. – запитала Настя

Ці спогади заховались десь дуже далеко, їх було непросто підняти зі стосів непотребу. Я не відразу пригадала цю історію. Настя завжди ходила в рожевому одязі, не факт, що зі своєї волі. Спершу я зробила такий закид, як кепкування із зовнішнього вигляду. Він швидко знайшов себе серед дівочого середовища. Потім, враховуючи, що Настя часто була одна, цей закид переріс у натяки про те, що вона лесбійка. Звісно, розпускали це в більшості поза очі і долітало воно через «хороших друзів».

Чому я це зробила? Я була жирною і нещасною дитиною, в якої на задньому плані давно розпалась сім’я. Я хотіла не пасти задніх в елітній тусовці. Я хотіла хоч якось самоствердитись. Я піддалась стадному інстинкту. Мені самій було дуже боляче. І мені за це невимовно соромно і прикро. Я сказала про все це Насті, потупила очі і мовила «Пробач». Вона не злилась, вона по-дружньому усміхалась.

– Знаєш, я багато всього вивчала на тему булінгу. Ми після школи вийшли з жахливими комплексами, нам боліло. Я от через цей культ грошей в нашому класі здобула сильний комплекс бідності. Я робила все можливе після школи, щоб заробляти і бути незалежною. Я купила 40 пар взуття, просто щоб сказати собі, що я можу.

– 40 пар взуття?

– Так, 40 пар взуття… Знаєш, суть не в тому. Ми пам’ятаємо усе це зло і воно нас гризе, проте я зрозуміла, що багато людей робили це зло несвідомо, в силу свого оточення. Вони навіть і близько про це зараз не пам’ятають, а ми це досі несемо з собою. І болить воно тільки нам. Натомість, ти зустрічаєшся з цими людьми і чітко бачиш, що картинка з твоєї голови вже зовсім не та. В цих людей зовсім інше життя, часом геть примітивне, і ти вдячний за те, що живеш не так, як вони. Ти вдячний за те, що у тебе є твоє життя – яскраве, наповнене, унікальне…

Я йшла додому з невимовною легкістю всередині. Я практично летіла. Ця зустріч була осяянням. Скільки усього непотрібного та важкого залишалось всередині зі шкільних років, проте від нього страждала тільки я. Інші люди давно про це не пам’ятали. І так, тепер у мене замість образ і болі була вдячність. Вдячність Насті за ці слова, вдячність Всесвіту за моє життя, вдячність людям за усі важливі уроки…

Це не моє зелене волосся

Коли я чую від знайомих дівчат скарги на образи, мовляв, хтось когось назвав кривою, невпевненою, жирною, негарною тощо – я завжди розповідаю їм одну історію, яку прочитала в неті. Це був якийсь американський психологічний тренінг. Ведучий сказав глядачці «Ти дура!» і вона розплакалась.

– Чому Ви плачете? – запитав він її.

– Ви назвали мене дурою! – мовила дівчина.

Тоді ведучий сказав: «У Вас волосся зелене» . Дівчина розсміялась.

– Чому Ви смієтесь?

– В мене ж не зелене волосся!

– Так, Ви чітко знаєте, що Ваше волосся має інший колір і Вам смішно, але чому Ви ображаєтесь, коли я назвав Вас тим, ким Ви не є?…

Нещодавно в моєму житті трапився чоловік, який, по-перше, кепкував з моїх блогів, а по-друге, казав, що у мене видно живіт і мені потрібно худнути. Цей чоловік особливо нічим не виділявся і живіт у нього був значно більшим від мого)) Сказав би він мені це років 10 тому, мені було б дуже сумно. Але він сказав це зараз і… я взагалі пропустила ці слова повз вуха, бо це не моє «зелене волосся». Мені абсолютно байдуже якою він мене побачив. Я зараз тут, красива і комфортна для себе. І я знаю, що чиясь там несвідома думка чи плітки – це не про мене. Я не мушу підлаштовуватись під чужі ідеали, щоб перетворитись на когось іншого: і фізично і морально. Просто тоді це буду вже не я. Це буде поламана особистість.

Ніхто не знає Вас краще за Вас самих. Ви можете бути ким завгодно і де завгодно. Ви можете виглядати як хочете. Ви можете спати з ким хочете. Ви можете творити. Це Ваше повне право. Це Ваше право бути. І важливо, щоб Вам у цьому було добре, щоб Ви, власне, відчували себе у цьому. А тим хто вважає, що у Вас певні недоліки, що Ви чогось не досягнете, що Вам потрібно бути кимось іншим – скажіть (можна навіть подумки) – мене це не обходить, це ж бо не моє “зелене волосся”…

  • Dmytro Pryimak

    Це надзвичайно мужній вчинок – не просто усвідомити все, що ти тут згадала, але й поділитися з іншими. І справді, якими б успішними / красивими / розумними/ огидними/ товстими ми не були, фундаментом для всього є те, якими ми себе бачимо і якими історіями живемо. Не думаю, що можливо щиро любити інших і мати почуття співпереживання (без різниці чи з близькими друзями, до яких звик, чи з випадковими незнайомцями, яким вирішив з чимось допомогти), якщо постійно подумки називаєш себе нікчемним/ недостойним/ поганим. А коли починаєш любити себе (не в егоїстичному значенні цього слово) і щиро казати собі, що, не зважаючи на всі свої недоліки і слабкі сторони, все ж заслуговуєш на любов, тепло, турботу і гармонію з самим собою та іншими, то не просто знаходиш баланс, а й починаєш щиро хотіти дарувати це іншим. І коли така внутрішня гармонія панує в голові, любити і допомагати іншим стає як необхідність, яку хочеться виконувати, не очікуючи за це нічого у відповідь.
    Катя, ти великий великий молодець! Не здивуюся, якщо гармонія і баланс, які, схоже, запанували в твоїй голові передаватимуться й іншим та допомагатимуть їм вийти з зачарованого кола комплексів, злоби і негативу. Так світ ставатиме світлішим, по одній людині за раз 🙂