оперний театр львів, склепіння

Про магію і паралельний світ

Якось моя подруга Оля сказала, що музика для неї – справжня магія. Мабуть, тому вона так любить вечірки. Хтось стоїть за пультом, створює гармонію звуків, а у неї біжать мурашки по шкірі. А я сьогодні зрозуміла, що для мене такою магією завжди був театр. Частину дитинства я провела на колінках у добрих тітоньок в цирку, сприймаючи дійство на сцені, як казку із книжок. Я навіть 8 років тому написала про це окремий пост у жж (який тепер дивно читати, адже ніби я, і ніби вже не зовсім).

 

А потім я вперше потрапила в оперний. Мені, мабуть, було років 4-5. Я була з мамою і її колишнім, і ми пішли на «Циганського барона», де одну з ролей виконував їхній друг. Я мало що розуміла, але очей не могла відвести від сцени, тому що усе, що там відбувалось виглядало надзвичайно красивим. Я тоді подумала,що одночасно, тут і зараз, може існувати іще один, навіть більш привабливий, світ. Ба більше, в антракті ми потрапили за куліси і усі ці люди в яскравих сукнях опинились зовсім поруч. Як зараз пам’ятаю, актори-цигани у кольорових одежах курили сіжки 🙂

 

У шкільні роки тато мало не щотижня ходив з друзями у Заньковецьку і брав мене за компанію. Здається, тодішній репертуар був значно кращим… А ще ми якось пішли на рок-оперу «Юнона і Авось» від Петербурзького театру. Тато виставу забракував, а мене настільки захопило, що я повигрібала з кишень усі гроші і побігла купувати диск за 10 гривень, який іще довго-довго переслуховувала.

 

Дитинство непомітно вилилось у юність, студентські часи і свою романтику, коли друзі діставали правдами і неправдами різні квитки, які вартували в емоційному плані більше, ніж золоті злитки. Або ж траплялись якісь ідеальні моменти, наприклад, коли ти зі знайомою ховалась від дощу під дашком Курбаса, а з дверей несподівано виходив її друг і проводив у «Вишневий Сад», вмощуючи вас посеред дійства на сходах десь поміж рядів. І, звісно, навряд чи я забуду, як потрапила на одну з вистав, що відбувалась у п’ятницю 13. Десь біля стелі красувався середніх розмірів хрест (швидше в якості забобонів, аніж декорацій), а один з акторів сів поруч і зімпровізував діалог словами «я міг би стати журналістом, фотографом, велосипедистом… але я ним не став». А я подумала: «чорт, це ж про мене зараз»… Адже я вчилась на журналістиці, ходила на фотокурси і якраз захопилась велоспортом. Тільки тепер в це мало хто вірить)

 

До речі, першим моїм завданням на практиці стала… участь у прес-конференції з акторами «Ленком», які приїжджали з гастролями у Заньковецьку. У мене тоді в один день померли обидва прадіди, я відвідала два похорони з різницею в кілька годин, мало не задихнулась від звуків землі, що стукає об метал і поїхала в аеропорт. Тому що треба, тому що перший поліфонічний алкатель вже обурено розривався. Журналістів було мало і ми сиділи за одним столом навпроти Янковського, Чурікової, Збруєва. Нині покійний Янковський розповідав, що його кар’єра актора розпочалась саме у нашому місті, в ресторані готелю «Львів». Туди він зайшов поїсти і там його помітили автори фільму «Щит і меч», які так само випадково обідали у цьому ж закладі. Якісь нереальні речі і співпадіння, які досі зберігаються у мене на диктофонному записі…

 

Стільки різних спогадів може сколихнути якась деталь… А насправді чому я про це пишу зараз? Останнім часом я слухала Чайковського і думала про те, що хочу глянути «Лускунчика» в оперному . Тільки от час все ніяк не організовувала і гроші викидала на інші речі (здається, я й балету досі вживу не бачила)… Але інколи космос підкидає приємні сюрпризи у вигляді якихось фантастичних здійснень бажань, від яких щось стискається всередині. Словом, мене сьогодні несподівано запросили … в оперний … на «Лускунчика», та ще й в 4 ряд.

 

Я сиділа в партері, відганяючи спогади і гублячись в красі, кількість якої зашкалювала на кожнісінький квадратний метр. В красі, яку створюють люди… тілом, звуками, вібраціями, силою… І так, у мене бігли мурашки. Тому що тут і зараз відбувалась магія, зводився і руйнувався паралельний світ, і робили усе це люди. А ти лишалась по той бік, під’єднана до цього світу якимись тоненькими невидимими ниточками, відчуваючи вдячність. Відчуваючи поступове наповнення, яке останнім часом десь загубилось…

 

Вистава закінчилась, оплески вщухли, а у мене лишилось якесь тепло усередині і вперше за довгий час мені нарешті захотілось писати і творити, і, можливо, хоч трішки більше вірити в дива…