Минулого року я вперше за довгий час не підбивала підсумки, не було ані часу, ані бажання. Зараз відчуваю аналогічно, але хочу написати цей пост заради однієї фрази…
Тож 2020 став насиченим, різним, цікавим, дивним, багатогранним.
14 лютого я отримала своє перше власне житло. Як завжди, нераціонально, по відчуттях, трохи магічно. Я харилась і мучалась вибором вже кілька місяців, мала обмежену суму, відчувала себе жебрачкою відповідно до ставлення маклерів. Потім чіткіше вималювала в уяві що саме хочу: старий будинок, високі стелі, паркет… І невдовзі зайшла у польський будинок на Рогачці і відчула “АХ, воно”.
Потім повилазило купа нюансів, застава, не надто серйозні власники, очікування в кілька місяців, купа непростого нового досвіду і нарешті день підписання угоди. І маклер така “А Ви знаєте, попердні власники так само купили цю хату 14 лютого…”.
Весна. Початок карантину, я втрачаю дві роботи. Переїзд у власне помешкання. На одну роботу мене повернули.
Я продовжувала навчання на магістратурі в УКУ, нас повністю перевели онлайн і це дещо відняло мотивації. Волонтерство у психоневрологічному диспансері, яке я дуже полюбила, також призупинили. Я відчула смуток і залежність від живих людей.
Влітку я багато гуляла пішки з собаками (часто по 20 км на день). Розійшлась з бойфрендом. Обстригла блонд, вперше за багато років побачила свій натуральний колір волосся і вперше мала таку коротку стрижку.
Продовжувала власну терапію, ставала наглішою, часом злішою, досліджувала себе, пізнавала екзистенцію.
Нераціонально і нелогічно у мене з’явилось маленьке авто і це дало трішки більше свободи в пересуванні. Часом думаю, якби не собаки і не всі пов’язані з цим незручності, певно я б так не напрягалась.
Під кінець літа вдалось вирватись на тиждень в гори, але не певна, що вдалось мені там відпочити. Знову почалось навчання.
У вересні подруга затягнула мене на басейн і я знову сіла на шосер. Вперше проїхала осінню сотку, вперше сотку з найкращим часом, 3:28 в дощ і холод. І не відчула нічого.
Почала практикувати приватні психологічні консультації. Мене це наповнює.
Якщо брати мої глобальні емоції – це екзистенційне розчарування, байдужість. Цього року я отримала досить немало матеріального, але це не зробило мене щасливішою людиною. Я краще пізнала свої болючі точки, я зрозуміла свій страх і бажання віднайти у людях гарну сім’ю. Водночас я розумію, що люди та соціум – не є моєю сім’єю і діють за певними груповими законами. І моя правда в тому, що завжди відчуваю себе не такою, зайвою, одинаком. Моя терапевтиня намагалась поміняти цю когніцію на “я-важлива” і “я-цінна”. І це теж правда. Я – сильна та смілива. Я можу рубати те, що думаю і не боятись говорити це в обличчя. Я в сраці мала чужі статуси, статки та посади, для мене люди рівні. Завдяки своїм одногрупникам, я маю віддзеркалення того, що я справді цінна і важлива, мене поважають і вважають авторитетною людиною. Але це не змінює мого відчуття одинацтва, смутку і самотності. Мені не страшно, що мене викинуть чи не приймуть, я вже надто добре знаю як це з дитинства…
Дякую тим, хто досі в мене вірить і надсилає важливі слова в потрібні моменти. Це дає сили.
Я не хотіла писати щось про цей рік, але хочу написати важливу для себе фразу про наступний. В 2021 я напишу нарешті цю книжку.
З Новим Роком.
