Цієї зими у Славську промаркували скітур-маршрут на гору Ільза. Ця новина певний час майоріла у ЗМІ, як грандіозна подія. Щоправда окрім куцого фотозвіту від Горган, інформації про шлях було небагато. Нарешті ми з Сірьожою зібрались дослідити цей славнозвісний маршрут і прогулятись з собаками до Ільзи.
Ранок, забита мукачівка. Нам пощастило знайти вільні місця і затулитись у кінець вагону з собаками. Поряд сидів старший чоловік, з яким у нас зав’язались цікаві розмови про походи, гриби, ведмеді та лижі. Чоловік їхав в гори до колег. Розповідав про свою тусовку, в якій є 80-річна жіночка, що живе горами і завжди усіх підриває у мандри.
2 години у потязі минули швидко. Славське зустріло нас першим морозним днем.
Минаємо вокзал, міст і доходимо до розвилки.
Дорога ліворуч звертає в сторону Волосянки, прямо – продовження селища, а наш маршрут починається отут посередині, від інформаційної таблички з мапою.
Починаємо підйом, минаємо цвинтар і робимо невелику зупинку.
Сірьожа хоче їсти, а я – наклеїти камуса на лижі. Зауважу, що Сірьожа у нас легкохід, він іде просто пішки.
Ми неспішно збираємось та вирушаємо далі. Спершу погода похмура, потім визирає сонечко. Ми ідемо поміж численними засніженими ялинками.
Прогнози обіцяли -14, тож ми запаслись теплими речима. Натомість було тепліше (-9 :)) і йти було навіть часом гаряче.
Маршрут досить легкий. Прямі відрізки змінюють підйоми.
Ліс тішить величністю та красою. Принаймні те,що ми бачимо саме тут.
Я знову думаю про доцільність лиж. Сірьожі зовсім легко йти пішки, снігу мало.
Також я задавалась питанням чи часто тут хтось ходить на скітурчиках. Тішило, що на снігу можна було угледіти сліди чиєїсь лижні. Вже наступного дня я випадково побачила в соцмережах, що після нас тим маршрутом також пішли люди на лижах. Тож попит є і це кльово.
Несподівано ми вийшли на прекрасну полонинку. Визирнуло сонце. Гарний настрій став ще кращим.
Ліворуч виросла одинока хатинка.
Усе видавалось дуже красивим, а особливо сніг.
“Блін він такий класний, що я хочу в нього впасти, – мовив Сірьожа, після чого додав, – так і зроблю!”
До Ільзи лишалось більше 3 км. Ще у електричці Сірьожа цитував мені легенди, які знайшов у блозі Гвіздика. За однією з них, Ільза була відьмою, яку боялася вся округа. Втративши коханого, вона перетворилася на вовчицю і подалася його шукати гірськими бескидами. Саме на Ільзі, яка знаходиться в середині кільця інших гір, при повному місяці можна побачити вовчицю, яка “оплакує” і кличе до себе втраченого коханого. За словами легендарів, на цю гору приходять закохані пари, аби загадати бажання, щоб ніколи не розлучатися з тими, кого люблять і, як повідають, Ільза їм допомагає. Через те цю гору інколи ще називають “Відьминою гора”. Отак 🙂
А ми набирали висоту.
Маршрут дійсно добре промаркований. ЖПС ми не діставали.
Місцями можна було зупинятись і слухати птахів.
Місцями можна було розглядати слої снігового покрову. Виглядає стабільно 🙂
І знову підйоми.
Зовсім поряд – непопулярні Сколівські місця. Мабуть, там досить імовірно зустріти якусь дичину. До речі, дядечко в електричці розповідав, що тут цьогоріч гуляє ведмідь, який не заліг у сплячку.
Ми простували далі, я прислуховувалась до звуків бензопили з сусідніх пагорбів. Сірьожа намагався лякати мене ведмедями. Але я вже на таке не ведусь, я вже з ними знайома значно краще 🙂
Позаду лишився небезпечний спуск 🙂
Ми вийшли на чергову галявину. Виглядає, що влітку тут пролягає лісовозна дорога.
Сірьожа сказав, що попереду найбільш стрімкий підйом. Його ми минули досить швидко. Розпочалась якась по-особливому чарівна частина лісу. Ми були на висоті і тут було тихо та гарно. Снігу стало більше.
Я йшла попереду. Сірьожина собака Лорка лінувалась бігти і часто простувала позаду, постійно наступаючи на мої лижі.
Ще одна розвилка і вказівник до Ільзи. 300 метрів.
Хоч тут я відчула переваги скітурчиків. Сірьожа почав провалюватись по пояс у сніг. Я ж йшла спокійно далі 🙂
Ми були у передчутті виходу на верхівку. Я уявляла, що зараз перед нами відкриються чарівні краєвиди і ми сядемо споглядати їх за чаєм з канапками.
– Це що, бугель??? -вигукнув позаду Сірьожа
– Жартуєш????
Ми дійсно вийшли до бугеля…
Першими на горі з1явились наші собаки, потім ми. Діти, які підіймались на бугелі, кричали щось на кшталт “ого, який пес!!!”.
Розчарування 🙂 Тут немає жодних табличок, які б сповіщали, що Ви досягли верхівки. Проте знову є інформаційний стенд.
Далі у нас був вибір: спускатись продовженням маршруту або прямувати в сторону Тернавки і Лавочного. Сірьожа вірив, що ми встигнемо дійти до Лавочного. Якщо чесно, я ставилась до цієї ідеї скептично, але чому б не піти новим шляхом?) Тим паче, досвід блукання в нас є 🙂
Ми спустились по гірськолижному схилу. Далі перед очима замайоріли ну дуже спокусливі полонинки зі сніжком. Мені вже було байдуже куди ми йдемо, я поїхала до них.
Спустились до хутора Решітка, минули село.
Мій телефон вмер, банка була глибоко в наплечнику, тому роль Сусаніна виконував Сірьожа. Ми почали підйом на хребет.
Мій друг все підганяв мене, мовляв, ми не встигнемо. А снігу ставало дедалі більше. І стежки не було, треба було тропити) Я вже була впевнена, що ми до Лавочного не дійдемо до прибуття електрички.
І тут сталось щось дивне. Ми зупинились. Що робити? Дертись далі, 90% зустріти сутінки на хребті і пропустити потяг? Чи повернути назад? Одного разу ми вже дерлись, цей випадок майже історичний)
Ми приймаємо рішення… розвернутись і йти назад. В цей момент розумію, що ми подорослішали. Від того навіть трохи сумно 🙂 “Ех, а я тільки налаштувався на хардкор” – мовив з ностальгічно-сумною ноткою Сірьожа.
Наступний наш план – вернути до підніжжя Ільзи і звідтам взяти бобік до Славського, адже на годиннику майже 4. Ми минали село, коли з однії із хат до нас вийшов приємний чоловік років 35 і запитав чи може нам чимось допомогти.
Він питав звідки ми прийшли і, здається, не відразу в то повірив. Він казав, що до Ільзи нам йти більше 2 км, натомість порадив вийти до вокзалу в іншому напрямку. Пропонував підвезти нас на квадроциклі. Ми чемно подякували і пішли пішки.
На душі було дуже тепло. Ми вийшли в це Богом забуте село, куди іще не дісталась цивілізація. Тут пахло вогнищами, тут люди пропонували поміч. Тут панувала певна гармонія.
А я думала про щастя. Що таке бути щасливою для мене? Це, мабуть, відчувати те, що відчуваю зараз. Мати позаду енну кількість пройдених кілометрів в горах, мати обвітрені щоки і замерзлий рот, так аби складно говорити (так буває взимку в мороз або влітку від морозива). Мати відчуття подяки за прожитий день. І, звісно, мати з ким це все розділити.
Ми вийшли до вокзалу. Дівчинка в магазині розповіла, що в 17:20 приїздить електричка до Стрия. Нею ми планували під’їхати зупинку до Славського і звідти вже рушити до Львова. До станції сходились люди. “Слава Ісу!” – мовили всі, як один. Люди були в гарному настрої, усміхались, тішились нашим собакам.
Зрештою, приїхав потяг. Ми відігрілись спершу тут, потім на вокзалі, потім знову у мукачівці. Сіли на ті ж місця. Сірьожа сушив шкарпетки на батареї. “Знаєш, після походів, після різного хардкору, оця проста електричка і батарея для мене – кращі за будь-який п’ятизірковий готель!” – мовив мій друг. І то була правда. Немає нічого солодшого од того, щоб зайти в тепло після годин, проведених на морозі; розслабити ноги, що гудять, наче потяг і випити гарячого чаю, що буде повільно-повільно розливатись по нутрощах і огортати своїм теплом.
Я усміхалась, тішилась дню, що минув і думала про те, що вартує повторити цей маршрут, проте дослідити вже правильну частину спуску 🙂
П.С. маршрут вийшов на 12 км. Годинник сказав, що ми пройшли 18 🙂
Фото: я, Сірьожа Кулінічев