От за що люблю Лізу, так це за те, що вона легка на підйом. Ну от пишеш їй «Пішли в гори!», а вона така відразу «Пішли!». І байдуже яка дата, час чи погода, байдуже, що у Лізи може бути залізна відмазка (коханий чоловік :)). Ба більше, вона тобі відпише знову за годину і повідомить, що підписала на гори ще якихось друзів і знайшла більш комфортний транспорт. Відтак однієї неділі ми прямували до Сколе у складі 4+1: Ліза, її друзі Петя та Іра, я + моя собака Топа. ⠀
Ліза – біолог, ми познайомились з нею, коли я працювала у ведмежатнику. Ліза знає багато цікавого про життя тварин, тож наша прогулянка обіцяла бути не просто намотуванням кілометражу по схилах, а чимось більшим 🙂
Від Ашану до Сколе ми доїхали за 1 годину. Надворі було +10 і я навіть в якийсь моменть пожалкувала за тим, що так запакувалась. Проте нелегкий вітер підказував, що наверху гаряче нам точно не буде. Сонечко, чудова погода і ми йдемо до старту маршруту. Ліза розповідає якісь байки про тутешніх тварин.
Дорогою зустрічаємо місцевого бойка.
-Вважайте на пса! – каже чоловік.
-Чому?
-Того року багато вовків. Один мене навіть до себе досить близько підпустив. Ще й якісь змішані з’явились. Отой шо я бачив, мав білі плями на темній шерсті. Як гієна! Я перше й був подумав, шо то гієна, а то вовк!
Цікаво. Я вголос сказала, що хочу якось побачити тутешніх зубрів.
-О,зубри також на Парашку заходять деколи! – продовжив бойко
-Проте, не думаю, що в таку погоду.
Ми розпочали підйом. “Парашка зі старту нікого не жаліє” – сміється Ліза. Маршрут дійсно починається стрімким набором висоти.
Таке велике дерево і такі маленькі ми.
Кажуть, що то розважались птахи 🙂
Снігу ставало дедалі більше. Ми почали знаходити перші сліди лісових мешканців.
“От класно ходити у великі гори, але в маленьких теж є свій кайф, адже тут переважно найбільше усього живого” – мовила Ліза.
Тим часом Лізі зателефонував знайомий орнітолог і здав точку де можна побачити сичика-горобця. Ми навіть спеціально вмикали записи його голосу на телефоні, адже, кажуть, що вони відгукаються. Проте цього разу ми його не зустріли.
2 ривки перед виходом на хребет.
Стало добряче прохолодно, тож зупинились, щоб утеплитись.
Тут хмарно, а внизу сонечко.
Дорогою до Парашки Ліза на практиці демонструвала як розрізнити сліди вовка і собаки.
Хребет Парашки, як завше, дуже мальовничий.
Снігу було ще багато, проте він був досить мокрим.
Ми часто зупинялись, щоб сфоткати чийсь послід для подальшого аналізу. Я жартувала, що в мене на камері ще ніколи не було стільки фоток гівна 🙂
Я часто зупинялась, щоб зловити гарні кадри. Я трохи відстала від усіх, проте добре проглядала свою групу на траверсі. Моя собака Топа зауважила це, наздогнала групу, затулила їм стежку і почала дуже злісно гавкати на моїх товаришів. І гавкала доти, доки я не наздогнала усіх. Чесно, неймовірно!
Куди ж без селфі)
Петя – герой нашої бабської ліги 🙂
На відкритих ділянках був дуже сильний вітер. Настільки сильний, що часом посував тебе в сторону на кілька кроків. Можна було уявити, що ти сходиш на Еверест 🙂
Я вдруге йду взимку на Парашку з Топою, вдруге зустрічаю о цій порі такий сильний вітер і вдруге виношу собаку під фліскою на руках.
Топа виросла, тому куртку не вдалось защепити. Я ж думала чи не повернусь звідси із запаленням легенів)
А Топі і говорити не потрібно було, її вираз висловлював все, що вона про нас думає.
Нарешті ми на верхівці.
Робимо швиденько фото і тікаємо вниз.
Щойно ми спускаємось із верхівки, як вона розвиднюється.
Світло стає красивішим, а краєвиди контрастнішими.
Іра і пейзажі.
Цікаво, хто це такий великий йшов вздовж стежки.
Насправді прогулянка на Парашку трохи виснажує, проте краєвиди точно того вартують.
Несподівано вийшло сонечко.
Якщо придивитись, то над ним можна побачити місяць.
Ліза фоткає какаху, а я Лізу.
І какаху теж.
Ретранслятор недалеко, а отже скоро ми залишимо хребет.
Вечоріє.
“ООоо, а тут у когось була ціла діарея!” – каже у захваті Ліза.
Петя, тим часом, обурювався новому маркуванню. Спершу йшло оновлене червоно-чорне, потім пішло стандартне.
А потім чорна фарба завершилась.
Зрештою, ми розвідали спуск по велотрасі і вийшли затемна майже до Окко. Внизу на нас чекала машина, +10 градусів тепла і легка дорога додому.
