День 5
Вночі було холодно, проте в спальниках ми не змерзли. Вікна запотіли і перші промені сонця продирались до кімнати крізь шар вологи. Я протерла долонею вікно і вигукнула: «ААААААааа!!! Женя, Женя прокидайся!!!».
Женя прокинувся, вмить притулився до вікна і також вигукнув «Аааааааа». Так ми вперше побачили величні верхівки Гімалаїв. Усе Намче було оточене високими засніженими горами і це було неймовірно красиво.
Женя запропонував зробити кілька фото надворі, але з теплого спальника було настільки ліньки вилазити, що я запропонувала зробити це за пів годинки. Дарма. За 10 хв. Намче знову потонув в “молоці”.
Традиційний сніданок і знову в дорогу. Сьогоднішній трек приємно тішив: широка і полога стежка, яка досить плавно набирала висоту.
Мабуть, за хмарами простирались неймовірні краєвиди, але ми цього не бачили.
Приблизно за годину, Саймон помітив на сусідній горі козлика. Я таких вживу бачила вперше, тож моєму захвату не було меж.
Далі на нас чекали підйоми і джунглі.
А ще сходи.
Ось тут знаходиться роздоріжжя: або до Гокіо, або напряму до EBC. Нам до Гокіо
Трошки крізь кущі.
Ривок по сходах і знову більш-менш пологі стежки.
Над нами кружляли орли, а пейзажі потрохи змінились.
Нагадувало і Боржаву, і знимки Скандинавії чомусь.
І масштаби природи незмінно зачаровували.
Часом стежка ставала слизькою та вузькою, а тут ще й якам поступатись дорогою.
Усе прекрасне було безмежним, а ти був крихітною частинкою цього всього.
Не доходячи до Форсте Тенга, нам перебіг дорогу іще один козлик, а потім ще один і ще…
Їх тут виявилось з десяток: і дорослі особини, і самки з малятами.
Це було неймовірно прекрасно. Я все невпинно їх фотографувала і усміхалась на “всі 32”.
З-за кута з’явились двоє стареньких непалок. Одна усміхнулась мені доброю беззубою усмішкою і промовила, вказуючи на козеня: “bay-be”.
У Форсте Тенга виявилось лише два лоджі, тож вибору особливого й не було. Мені сподобались дерев’яні кімнатки з великими-великими вікнами. Шкода, що довкола було хмарно.
Ввечері в їдальні зібрались усі мешканці і теревенили на різні теми. Я спустилась за гарячою водою для Жені, адже він себе не дуже добре почував. Власник лоджа – Камі, зауважив моє горнятко Rockland.
“Ех, класне у тебе горня. Мабуть довше тримає тепло”. Ми подумали і наступного дня подарували Камі це горня. Він втішився, як дитина 🙂
День 6
Знову хмари і знову джунглі.
А ще підйом, підйом і підйом.
Крізь хмари продирались красиві водоспади.
Фоток насправді цього дня ми зробили мало, адже “молоко” трохи починало набридати, тому ти вимикав голову і монотонно йшов вверх.
Також я взяла протестувати рюкзак Rockland Plume, адже Женя жалівся, що він ніяк не міг налаштувати його під себе. Перші кілька кілометрів він сидів на мені ніби ок, але потім у мене почала боліти спина, тому рюкзак я Жені повернула 🙂
Ми зупинились на обід у селищі Монг Ла. Лише вказівники сповіщали про те, що десь тут крутий краєвид на Еверест. Угу 🙂 “Не пощастило з погодою, – мовила власниця лоджа, яка принесла нам дал-бат, : цього сезону все так: зранку трішки розпогодиться. А потім все в хмарах”.
До речі, я продовжувала тестування своїх нових трекінгових палок Alpinus Ultralite і залишалась задоволеною. Вони дійсно полегшували долю моїм колінам на треці і не створювали жодних незручностей. Вже пізніше одна палка трішки розкрутилась у кріпленні і “з’їхала” у висоті, але це все швидко відрегулювалось.
Неспішно ми дійшли до Лузи і зупинились у першому лоджі. Власник виглядав дуже інтелігентним, готували смачно, але в кімнатах було дуже холодно, тож усі грілись в їдальні (це єдине місце, яке опалюється в лоджах).
Тут ми вирішили з Женею і Павлом попрати наші речі. Попросили у власника відро води, але вже дуже скоро зрозуміли, що відра нам точно не вистачить, а просити таких з 10 – якось незручно. Тож ми намилили усі наші речі і пішли споліскувати їх у річку. У вікнах їдальні миттєво з’явились силуети, здається усі мешканці та гості спостерігали за нашим процесом прання. Сподіваюсь, ця річка не була священною 🙂
День 7
Ранок потішив нас чистим небом, тож цього разу я не зволікала і побігла надвір з камерою.
Як же гарно побачити, чи не вперше під час мандрівки, ось ці величні верхівки.
Природа дала нам з 15 хв. і картинку знову вимкнули хмари , а ми рушили в дорогу.
Спершу пішов дощ, потім хмари дали нам трохи “вікон” і визирнуло сонце.
Якось легко і гарно.
Обідаємо у останньому селищі перед Гокіо і починаємо робити чималий набір висоти.
Пейзажі змінюються: замість розлогих полонин, з’являються кам’яні сади, а ми все ближче підходимо до льодовика.
Льодовик дуже живий: тут постійно щось рухається, щось падає, щось зривається. Варто лише зупинитись – і ти його чуєш.
Перетинаємо річку і йдемо вздовж каміння.
Приходимо до озера, палітра відтінків природи просто нейомвірна!
Тут можна трішки розслабитись, роззутись і насолодитись тишею.
Ну і пофоткати Dodo Socks 🙂
Щоправда, тут мене наздогнала “висота” – мені стало зле. Жахливо розболілась голова і почало нудити. Останні кілометри до Гокіо я не могла насолоджуватись пейзажами, просто глибоко дихала, щоб не повернути обід.
У Гокіо в першому лоджі геть усе було зайнято, а от у другому нас зустріла душевна і відкрита господиня, та й кімнати виявились безкоштовними. А з коридору відкривався отакий вигляд.
Ввечері ми їли місцеві деруни (хеш-браун), у вікна їдальні зазирала велика корова, а хлопці планували завтрашній акліматизаційний день. Павло і Саймон вирішили йти на гору Гокіо Рі із самого ранку. Я відмовилась, адже була не в бойовому стані. Женя підтримав мою сторону. А вже наступний ранок подарував нам нарешті хорошу та ясну погоду, і неймовірні краєвиди.
