25 грудня 2015 року я зробила важливий і відповідальний крок. Я наважилась зробити те, що завжди хотіла і осмислено забрала додому собаку. Чи могла я подумати скільки усього зміниться в моєму житті після цього? Навряд. Тим не менш, відтоді сталось дуже багато і я хочу про це тут трішки розповісти.
Це вона!
Я з дитинства обожнювала собак. Я жила з бабусею, а з нами поруч 19 років прожив волохатий метис з непростим характером. Відколи його не стало, я завжди казала, що хочу власну собаку, однак знайомі і батьки часто заперечували, мовляв, для собаки потрібен будинок, собака – це не гігієнічно і т.д.
Я багато роздумувала над таким кроком і в кінці 2015 року наважилась: я більше не працювала в офісі і могла приділяти тварині багато часу, я більше не боялась взяти на себе відповідальність, я прагнула бачити біля себе компаньйона, який розділятиме зі мною мої мандрівки.
Коли рішення було прийнято, я почала вимальовувати в уяві образ цієї собаки. Вона буде середніх розмірів, активною і веселою, помірно-волохатою, і обов’язково з “борідкою” 🙂 Я почала переглядати форуми і спільноти, розглядаючи різні варіанти. Не знаю чому, але я хотіла взяти саме метиса.
І от, одного чудового дня, я її побачила. Хтось викинув біля Краківського щеня і воно знаходилось на перетримці в Марини з притулку “Милосердя”. Я відразу відчула, що “це вона”. Але мені раптом стало страшно. Мені залишалось зробити один-єдиний крок, взяти телефон і набрати номер, а це була дія без можливості зворотнього шляху. Я перебувала у роздумах кілька днів, після чого вирішила усе для себе остаточно. Ще й друзі-собачники мене підтримали. Але… Топу встигли забрати.
Інколи, коли прислухаєшся до себе, то з впевненістю можеш відчувати деякі події, які точно мають відбутись. Я відчувала, що Топа має бути зі мною і я точно знала, що її повернуть, тому просто щодня заходила на сторінку Марини і чекала на це повідомлення. За кілька днів воно з’явилось, Топа новим власника не підійшла. Тоді я відразу набрала номер і домовилась про зустріч.
Безліч позитивних змін
А далі моє життя сильно змінилось. Я зустріла багато нових людей, у мене з’явився привід познайомитись з сусідами, у яких також були собаки. У мене з’явилась можливість отримати більше живого спілкування.
Також я почала проводити більше часу на свіжому повітрі, мінімум півтори години щодня. Я задавалась питанням, ну чому я слухала батьків і не зробила це раніше? А ще я зрозуміла, що обов’язково заведу другу собаку (і, чомусь, думала саме про хаску).
Я дуже полюбила наші спільні прогулянки на світанку. Зустрічати сонце стало так приємно. І в гори ми пішли разом вже в лютому (а потім ще багато раз).
Щоразу, коли я верталась додому, мене зустрічав найбільш щирий комочок велетенської любові, який ніразу не приховував свої емоції.
Зрештою, Топа зробила ще одну дуже велику річ – сплуталась повідками з хаскою. Практично так я познайомилась з Ним.
Ніколи б не подумала, що такий банальний сюжет трапиться саме зі мною 🙂 Після цього відбулось ще дуже багато змін, але, факт – я дуже щаслива і я обожнюю вже двох своїх собак 🙂
По той бік
Собака – не лише безмежна любов, а й велетенська відповідальність і вимушені контакти з соціумом. Так, так. Щойно я казала, що це класно, адже є можливість завести стільки нових знайомств. Проте, люди бувають, як хорошими, так і не дуже. І якщо на маленьку собаку звертають небагато уваги, то коли їх вже дві і одна з них – велика, а ти – дівчина, готуйся часто терпіти повний неадекват.
Не буду перераховувати негатив, скажу лише, що усвідомила наскільки наше суспільство неврівноважене, нервове і нетерпиме. На жаль, наші люди не вміють нормально спілкуватись, вони відразу починають верещати, тоді як більшість ситуацій можна вирішити в спокійному режимі. До речі, я зрозуміла чому деякі люди не люблять собак – проблема на жаль, у власниках, які також можуть виявитись неврівноваженими.
Коли забираєш нового чотирилапого друга додому, то уявляєш веселі години, проведені разом. Навряд чи більшість замислюється про те, що собака може хворіти, хворіти страшно. Не знаю наскільки Топі пощастило зі мною, але про її здоров’я я турбуюсь сильніше, ніж за своє, тому коли помічаю щось підорзріле – відразу мчу до ветеринара. Так краще, я вже переконалась.
Кілька місяців тому Топа перестала їсти і пити, була неділя і мій лікар не працював. Ми поїхали в іншу клініку, де мене запевнили, що собака здорова. Але виявилось, що у Топи не спрацювало щеплення і вона підхопила ентерит (запалення слизової кишківника). Наступний тиждень моя собака практично не рухалась, а я вчилась робити по 6-7 уколів на день і ставити кілька крапельниць.
В якийсь момент я зрозуміла, що не можу уявити, що вона зараз може померти, що я зараз можу лишитись без неї. Я ставила чергову крапельницю і ревіла. А вона лежала і тихо дивилась на мене. Це жахливо.
На 8 день хвороби Топа нарешті почала їсти, а я усвідомила наскільки сильно люблю це створіння і наскільки сильно я до неї прив’язалась. Тепер ми її ще більше обіймаємо, практично не сваримо і не виганяємо з ліжка.
Так, комусь такі стосунки видадуться огидними (це ж тварина) :), але ми їх так любимо!
І насправді це прекрасно, повертатись додому, де на тебе завжди чекають і де енергійно мотиляють два хвости. Це прекрасно, коли вечорами ви вдвох тіснетесь на маленькому диванчику біля телевізора, а до вас долучаються ще живих 30 і 8 кг і ви тіснетесь вже вчотирьох 🙂 Прекрасно прокидатись від того, що на тобі вже хтось товчеться чи хтось просто лизнув тебе у ніс.
Загалом, ці двоє, принесли в наші життя багато радості і багато дуже теплих емоцій. Буває, хтось з нас спостерігає за цим маленьким життям і, усміхаючись, мовить: “Як же я вас всіх люблю…” А я вкотре думаю: “І чому я слухала батьків?”
