А Ви не помічали, що ми все життя на щось чекаємо? В дитинстві ми чекаємо того моменту, коли підемо до школи, потім не можемо дочекатися, коли нарешті встанемо з-за парти і знайдемо студентську свободу. Опісля – ми хочемо скоріше перейти в дорослий світ, знайти хорошу роботу і т.д.
Очікування стосується не лише освіти, свободи або творчості. Воно томно огортає практично все наше буття. І не дивно, адже за очікуванням ховаються надії. Надії на краще майбутнє, надії на позитивні зміни. Думка про це настільки п”янка, що саме очікування стає солодким і ми в”язнемо у ньому по вуха.
Найсмішніше, що очікування є і самим страхом змін. Ми постійно чекаємо якихось життєвих оновлень, але не робимо абсолютно ніяких дій, щоб породити їх. Все досить просто, зміни – це невідомість, а невідомість – найбільший страх людства. Зізнайтеся, ви ж теж боїтеся невідомості?
Особисто моє найгірше очікування – очікування певних дій від близької людини. Я чекаю уваги, чекаю запрошення в кіно, чекаю квітів, чекаю пропозицій спільних захоплюючих подорожей. Я хочу візуалізувати в близькій людині чарівника, я чекаю від нього дива. Чекаю, що він візьме мене за руку і відвезе до Діснейленду, а я від несподіванки у дикому захваті кинуся йому на шию, точно так само, як в недовгому дитинстві кидалася на шию батькам, коли вони втілювали в реальність заповітну мрію у вигляді іграшки.
Біда настає тоді, коли очікування починає потихеньку розчинятися так і не ставши чимось реальним. Але чому? Адже я так чекала, та й досі чекаю … Квіти не з’являються, як не натякай, а кіно і подорожі так і живуть лише у розмовах.
А потім я роблю чергову помилку і беру все в свої руки (я ж дівчинка самостійна). Я сама купую квіти, сама кличу близьку людину в кіно, і зрештою, сама починаю планувати подорожі і шукати квитки. У той же час, всередині починає зароджуватися почуття, що мене просто не люблять, адже мої, не такі складні потреби, на мій погляд, просто ігноруються. Але я цю думку виганяю подалі. Так-так, вона страшна. Замість неї, я привожу іншу – людині це просто нецікаво і не потрібно.
Найбільший смуток полягає в тому, що на тлі усього цього я зазвичай відмовляюся від своїх бажань і мрій. Нехай, я можу купити квиток в кіно, але коли справа доходить до загальної поїздки і вона виявляється потрібною лише мені, я починаю знаходити багато виправдань, щоб відмовитись від неї.
Я не поїду з друзями в Австрію на лижі, тому що:
а) у нього немає паспорта, фінансів, візи, борда, настрою (потрібне викреслити), і як же я його в такій ситуації тут залишу одного
б) якщо порахувати, то на двох поїздка вийде дуже дорогою. Набагато краще, якщо ми просремо ці гроші на чергову непотрібну фігню
в) мабуть це знак, мені не треба їхати без нього. А якщо замислитись, то ця поїздка не така вже й важлива для мене зараз. Почекаю наступного року, коли будуть гроші і можливість.
У багатьох такий сюжет розвивається по-різному: хтось люто знищує свої мрії, аби постійно бути поруч зі своїм якорем, а когось це все дістає, він бере тросоріз і позбавляється від зайвого вантажу. Не знаю, що відчувають люди в першому випадку, але в останньому – залишається гіркий жаль стосовно втрачених можливостей, які так сумно просрали.
А що ж до мене? Я дорослішаю і дуже боюсь повторювати пройдені помилки. Мені 25, я не знаю, що у мене там попереду, але я купую квиток туди, куди так довго мріяла потрапити. І поки я вводжу номер кредитної карти в рахунок, журливо зітхаю. Напевно мені буде сумно гуляти по місту своєї дитячої мрії і розуміти, що десь в паралельному всесвіті, я могла б там гуляти зі своєю близькою людиною …
