DSC_0475

Бек ту Львів і внутрішній шіт

Вже майже місяць, як ми у Львові. На цьому наполягали практично всі: батьки, друзі, шеф… За мене хвилювались, щодня я отримувала повідомлення в скайп, мовляв, чи все добре. Майже як день народження – про тебе раптово згадують всі. Хоча це дещо й приємно, адже є люди, яким ти дійсно не байдужий.

Їхати було морально тяжко. Тяжко залишати друзів, тяжко обіймати їх на прощання і бачити як вони стримують сльози. Тяжко спостерігати за ситуацією з іншого боку. Мені добре, мене нічого не тримає – спакувала валізи і поїхала куди захотіла, а що робити людям, у яких квартири, діти, бізнес? Що робити людям, які не підтримували усієї цієї вакханалії ? (а з моїх друзів цього ніхто не підтримував).

У погляді зустрічалось лише розчарування, а десь в повітрі зависло логічне питання – “Чому? Чому влада абсолютно нічого не робила для врегулювання ситуації?”. А потім ми на роботі фантазували на тему “якби усі депутати з верховної ради приїхали колоною в Крим”. Хіба б їх усіх зупинили чи хіба б на них нападали? Це б могло стати величезним політичним скандалом. Але що там політика, я у ній нічого не тямлю і чесно кажучи, мене вже від неї відверто нудить.

Знаєте що було для мене в тій ситуації найбільш болючим? Після того клятого референдуму я отримала від окремих людей повідомлення на кшталт “Вітаю в Росії”, “Ну що, отримали те, чого так хотіли?” і т.д. Я отримала долю найогиднішого в житті сарказму. І може це вартувало сприймати з гумором, та дивлячись на людей, яких залишили без вибору, і, усвідомлюючи власне безсилля, смішно мені, чомусь, не ставало.

Зараз я спостерігаю за схожою ситуацією. Читаю повідомлення у соцмережах від знайомих зі Східної України, які пишуть, що у містах загалом спокійно, а на мітингах присутня лише п”яна гопота, яка не може відповісти на питання “як пройти до театру” (а про що це свідчить? (підказка – ці особи не є місцевими)). І тут же читаю записи від Львівських знайомих, які закликають відхреститись від Сходу, мовляв, та нехай так само забираються, нам легше буде …

Життя продовжується, та за останні кілька місяців я якось втратила свою внутрішню рівновагу, стала нервовою і злою, що мені зовсім не подобається. Я розумію, що з таким настроєм я далеко не піду, але наразі не дуже уявляю як з цим боротись. Організм втомився перетравлювати неадекват, очі втомились читати “Ура, Крим тепер наш” (особливо втомлює таке читати від людей, з якими пліч-о-пліч катався на змаганнях), мозок втомився напружуватись від німого гніву. Більшість моїх життєвих принципів про взаємоповагу і доброту просто спустились в унітаз. Одним словом, за останні кілька місяців я дуже сильно розчарувалась в людях…

Щоб додати позитиву до цього поста-блоготерапії, розкажу як ми зараз живемо. А живемо ми зараз у двох”ярусній квартирі мого тата, який люб”язно надав нам її у користування на час своєї відсутності. У цій квартирі я відчуваю себе маленькою дитиною, адже тут можна і побігати по сходах, залізти у велику шафу або ж влягтись на ліжко на другому ярусі і спостерігати крізь прямокутний отвір в стіні за тим, що діється внизу. Прикольно)

DSC_0474 DSC_0475

П.С. поради стосовно очищення мізків від різного гівна, повернення оптимізму, внутрішнього світла і рівноваги – вітаються.