Я не знаю, чому ближче до 30 років раптом починає вивертати нутрощі і весь травматичний досвід. От живеш собі і наче все гаразд. Пубертат, підлітковий вік, юність – все тихо. І я наче цілком щаслива людина. А потім щось перемикається всередині і весь біль починає підійматись з дна. Якого біса? Чому з’являються спогади, про існування яких я вже не підозрювала?
Із часів дитинства змінилось не так вже й багато. Ми продовжуємо пізнавати і вчитись. Різниця в тому, що дитині слід запхати пальці в розетку лишень раз, щоб чітко все зрозуміти. Ми ж пхаємо пальці в розетку десятки разів і щоразу щиро дивуємось чому нам так боляче. Ми забуваємо, що ми – люди, проте ми, чомусь, намагаємось бути електричною вилкою.
Мені казали, що на певному етапі я стаю легкодоступною, а зокрема чоловікам таке не цікаво. Я з недовірою ставлюсь до людей і часто тримаю дистанцію, але коли відкриваюсь, тоді іду назустріч, розкинувши руки, мовляв, ей людино, ось вона я, ходімо обійматись і ділитись чимось хорошим. Людей таке лякає. Але я не можу бути кимось іншим. Я ніколи не розуміла навіщо людям психологічні ігри, навіщо прикидатись кимось, щоб подобатись комусь. Навіщо жити, прикидаючись не собою. Я не можу так.
Нещодавно я дізналась, що діти пізнають та переймають основні риси характеру та навички для життя до 6 років, від батьків. З однієї сторони я отримала відповідь на питання “Як так сталось, що у мене з батьками дуже мало спільного”. З іншої, з’явились нові питання: “Чому я не стала наркотично-залежною людиною?”, “Звідки в мені ті чи інші риси?”, “Хто дав мені ту любов, яка є життєво-необхідною для дитини?”. І тут в мені прорвало спогади та випадкових людей, які приходили і проходили в моєму житті, даруючи свої любов та світло. З одного боку це дуже сумно усвідомлювати, а з іншого – ці люди мене врятували.
Я відчула, що є 2 типи сліз і болю. Досі я знала лише один – коли плачеш і стає лиш гірше. Плачеш і знаєш, що завтра болітиме голова. Сильно. Однак тепер я пізнала інший біль і сльози. Здорові. Коли плачеш і відчуваєш, що відпускаєш старе і воно виходить із тебе. І з цими сльозами стає легше, наче свіжий ковток повітря.
Я зрозуміла, що ніхто тут нікому нічого не винен. Однак є люди, які готові прийти нам завжди на допомогу. Люди, які діляться своїм світлом. І таких людей потрібно цінувати, тому що вони роблять це, не очікуючи на щось. Вони роблять це просто так. Вони роблять це, тому що просто нас люблять.
Я не знаю чи це нормально, але я тепер складно-емоційно переношу людяність. Точніше, я дуже вразливо ставлюсь до проявів людяності. Щодня я спостерігаю, як люди не можуть нажертись грошима, як люди знищують природу, як люди ідуть в темряву. А потім я сідаю у автобус, помічаю, як незнайомці підбадьорюють одне одного, усміхаються чи допомагають у дрібницях, і ледь стримуюсь, щоб не розревітись…
Хронологічно:
Я провела немало хороших магічних днів у Карпатах.
Я з’їздила в Туреччину, нарешті побувала на Лікійській стежці і у Кападокії. Я слухала море, смачно їла, усміхалась з щойно знайомими людьми, зустрічала світанки.
Я почала медитувати, у моєму житті знову з’явився Ігор і наше буття стало новим витком взаємної терапії.
Мені дуже боліло, я не раз хотіла здатись, але йшла далі. Я почала і наразі завершила ходити на сеанси до психолога.
Я почала жити одна.
В моє життя прийшов рудий хаскі Тео і це тепер ще одна рідна мені душа, яку я щодня цілую в чоло.
Я малювала, ходила на курси скетчингу одягу. І, загалом, нарешті скетчинг видався мені цілком реальним.
Мені вдалось закріпити нову звичку читання і прочитати значно більше книжок, ніж за останні роки.
А ще я пішла на підготовчі курси для вступу на магістерку з психології в УКУ…
Відчуваю…
Я бачила цей рік здебільшого у чорних тонах, мене дуже вибивали емоційні качелі і все здавалось якимось безпросвітним. Але цей рік приніс багато хорошого і навчив це хороше цінувати. От я сиджу, пригадую усі ці події і розумію, що світлого, магічного і доброго цього року все ж було більше.
Я дійсно дуже ціную усі зустрічі, які зі мною відбулись. Прийшли нові люди, повернулись старі, хтось пішов. Хтось ділив зі мною прогулянки, хтось приходив в гості, хтось просто писав, хтось привозив домашні кабачки вночі, хтось витягав на какао, щоб підтримати, бо бачив, що мені кепсько. До когось можна було запертись на чай за стінку о першій ночі і істерично сміятись зі спільних побоювань стосовно політичної ситуації). І це все мене дуже рятувало, це все давало трішки більше віри в людей. Люди, я Вам дуже вдячна за ці чисті моменти і за Ваше світло. Воно таке справжнє…
Останнім часом я згадувала скільки людей робили для мене щось добре просто так. Я запитувала себе чому цей світ мене так любить, коли мені здавалось, що навколо зовсім темно… Я не маю відповіді на це питання. Але, здається, пора змиритись. Цей світ мене любить і крапка.
Сьогодні вкотре випадково натрапила на цю картинку. У світі, де ти можеш бути ким-завгодно, просто будь добрим. Будьте спонтанно-добрими. Будьте несподівано-добрими. Будьте безкорисливо-добрими.
Інколи нам може здаватись, що усе хороше, що ми вкладаємо в когось чи в щось, просто зникає. Але: 1) існує закон накопичення і Ваша любов рано чи пізно дасть плід. Зернятко також потребує поливу, доки з нього “проклюнеться” перший листочок. 2) Одного дня Ваше світло просто когось врятує. Можливо ми про це навіть і не дізнаємось.
Нам властиво акцентуватись на невдачах і поганому, проте одного дня хороше також пригадується. І воно допомагає нам рухатись далі. Воно допомагає нам стати кращими.
Зараз у мене враження, наче я знову народжуюсь. Розгрібаю все своє життя по цеглинках і готуюсь до будівництва чогось іншого.
Що я хочу наступного року? Хочу і далі довіряти життю, адже коли довіряєш, воно веде туди, куди тобі варто йти. Хочу менше драми і більше простих буденних радостей. Хочу бігати, хочу ходити в гори, бо ж це життя. Хочу нарешті потрапити на віпасану. І хочу повернутись в Непал, якщо пощастить, адже там живе частинка мого серця.
Усім веселих свят. І не забувайте – у світі, де Ви можете бути ким-завгодно, будьте добрими.
