У мене із дитинства склалась двояка ситуація. Мама завжди казала, що чоловік у сім’ї має бути годувальником, що «мужчіна должен». Також мені закладали розуміння того, що я буду спадкоємицею татового бізнесу і буду при грошах. З іншого боку, я жила з бабульою, яка мене не сильно балувала. Якщо мені давали кишенькові гроші, то це завжди відбувалось з докорами, мовляв, я тягну фінанси наче пилосос.
Коли у Львові почали з’являтись модні магазини і мої однокласники із приватної школи купували там новий гарний одяг, я не отримувала такої змоги, мовляв, «там дорого, краще тобі бабуля щось пошиє». Це спонукало піти на роботу з першого курсу, щоб бути фінансово-незалежною і нарешті мати змогу купити те, що мені справді хотілось мати.
Спершу була практика в газетах, розчарування. На 3-4 курсі доля закинула мене в айті, тож на магістратурі я практично не з’являлась на парах, а викладачі під час сесії зневажливо бажали мені гарних заробітків. У мене були гроші, у мене були речі і у мене не було страху втратити роботу. Десь на поличках свідомості залишалось оце «мені винні».
Двояке відчуття. З одного боку, воно породжує невдоволеність та страждання. З іншого – я не парилась виживанням. Я знала, що, звільнившись з роботи, я можу завжди повернутись в квартиру до бабулі і не бути голодною. Я знала, що можу взяти усі свої гроші і витратити їх на якусь поїздку або річ, а потім знову повернутись до бабулі, де мене пожаліють. Ні, мені не дадуть грошей, але мені дадуть дах над головою і їжу. А ще я думала, що можливо знайду щастя, ставши домогосподаркою у чоловіка, який стане «винним» мені.
Тож я експериментувала. Я заробляла і не заробляла. Я пробувала бути залежною від чоловіка. Чула докори про витрати. Пробувала працювати на низькооплачуваних соціальних проектах. «Впахувала» як кінь і відчувала моральне виснаження. Зрештою, мені стало нудно і я таки втомилась. Тайм-аут.
Влітку я знову з’їхала від бабулі. Бабуля не хотіла мене відпускати, а я віджартовувалась, що, коли тобі майже 30 – це достатньо дорослий вік, щоб почати самостійне життя. Дивне було відчуття. Я вперше в житті жила дійсно сама. Вперше в житті купувала побутові речі, які подобаються мені, а не комусь іншому. Вперше облаштовувала інтер’єр на свій смак. Вперше тішилась власній пральній машині. Вперше в житті працювала виключно для себе. Як каже моя подруга Оля «Я тут зрозуміла, що за 30 років ніколи не жила сама і це пройо.чік». Десь так воно і було.
Нещодавно одна добра людина зауважила, що мені пора звикати до того, що я більше не дівчинка, я вже жінка. Це був наче удар по потилиці, коли тобі доводиться роззути очі. Направду, я досі не відчувала себе дорослою. Останнім часом навіть намагалась виглядати більш юною, вистригаючи гривку (але ж «часіки то тікают» :))
А ще кілька днів тому я отримала робочий лист. Мій роботодавець вирішив документально визначити мої обов’язки. У листі визначався щотижневий об’єм роботи, яку я маю виконувати. І він був втричі більшим ніж той, який я роблю зараз. І це без згадки про підвищення ЗП звісно. Мене «бомбило», я писала дещо емоційну відповідь і паралельно гортала сайти з вакансіями.
Засмучуючись українськими зарплатами, до мене прийшло певне просвітлення. В 1 момент я зрозуміла наступні речі:
- Мені майже 30 років і я таки більше не дитина.
- Я несу відповідальність за двох собак, одна з яких жере корму на 50 баксів в місяць.
- Я не збираюсь вертатись до бабулі, а отже, якщо втрачу роботу, мені потрібно годувати себе і моїх чотирилапих друзів, доведеться вигрібати самій.
- Мене не влаштовують наші зарплати і мої знання вартують значно більше.
- Я більше не займатимусь благочинністю і не працюватиму на соціальних проектах за мізерну оплату. Більше того, відчуваю злість, коли бачу як хтось на цьому заробляє гроші, вдягаючи на себе маску «доброго зайчика».
- Ніякий чоловік, взагалі ніхто нічого мені не винен. Я відповідаю за своє життя і я не маю морального права чекати на «доброго дядю», який вирішить усі мої проблеми. Залежною від когось я теж бути не можу.
Чорт, це так просто, а я це повністю усвідомлюю лише зараз. Потрібно було лише залишитись із собою і побачити те, що я більше не можу «розслабляти булки». А ще потрібно було побачити, що навколо дуже багато тотально несвідомих людей, які живуть за певними патернами. Є жінки, які шукають того «єдиного годувальника», а потім перетворюються на жертв своєрідної домашньої тиранії. Це невеселе явище, бо часто такі жінки стають залежними і нереалізованими. Така собі «золота клітка». Є старші люди, які ненавидять усе довкола, звинувачуючи владу (бо ж їм «винна» влада). Є люди, які відкривають очі і розуміють, що сидять біля розбитого корита. Кому вистачає сили – той бере відповідальність на себе і щось змінює, проте це рідкість. Зазвичай, «вже надто пізно» – кажуть вони.
У чому прогалина? Гадаю, у вихованні та нормах соціуму. В нас із дитинства формують образ родини, де жінка доглядає дітей, а чоловік заробляє гроші. Але образ застарів, образ неактуальний. Шкода, що нам мало хто говорить про відповідальність. Так, нас люблять і хочуть для нас лише найкращого, але це не вчить нас бути самостійними і не шукати залежностей. Маленька риса незрілості і безвідповідальності може тягнути за собою глобальні наслідки у вигляді розчарування, агресії, нещастя. Це як мінімум. Частково це вигідно тим, хто при владі. Безвідповідальні люди слабші та залежні, ними легше маніпулювати.
Що мене тішить, моє покоління досить свідоме. Багато моїх друзів та знайомих бачать свої недоліки і працюють над ними. Вони стають кращими. І це дає хороші перспективи для наступної генерації, адже вона буде зовсім неподібною на нас чи наших батьків. Що ж до мене, можете мене привітати. Мабуть, саме так виглядає новий етап життєвої зрілості. Далі буде 🙂
