Привіт світ! Цей рік став дуже різноманітним, гарним і насиченим, але зараз мені хочеться, щоб він нарешті завершився. Тут було все: лижі, любов, робота, розчарування, трохи подорожей… А зараз час підсумувати події за останні 365 днів…
Зима
Новий рік ми зустрічали в Олі. Хлопці бавились добу у плей-стейшн, а ми з Ольою дивились жіночі фільми і багато гуляли з собаками в парку.
У січні я почала шукати роботу і гадки не мала що пробувати. Нагадаю, в минулих підсумках, я побажала знайти роботу своєї мрії. Пам’ятаю особливо дві вакансії: велогід та маркетолог у ведмежий притулок. Стосовно велогіда я проходила співбесіду у скайпі і це була найдивніша розмова у моєму житті. Мене просили назвати свої слабкі риси, розказати анекдот тощо. Словом, мені відмовили, ну і не страшно) З притулку мені вперто не відповідали і я просто забула про нього.
А ще вдалось сходити з добрими старими друзями Іванчуками у невелику скітур-прогулянку в район Кукула. Було дико гарно, але тут я зрозуміла наскільки тяжкі у мене лижі і наскільки в них адськи ходити))
Ми з Ольою з’їздили на концерт Tycho у Варшаву! Оце був космос! Я обожнюю музику цих хлопців, а тут взагалі кілька днів ходила під враженням. Дуже глибоко!
У лютому ми полетіли на 10 днів в Гудаурі. Колись я несамовито мріяла потрапити сюди, а тепер я стояла на верхівці Садзелі і все, що могла сказати, було «уууууууууууууууу». В Гудаурі мені дуже сподобалось, мені знову зносило дах від любові до гір і лиж. Я взяла 3-денний курс у школі Сноулаб. Вперше мені було дійсно складно. І десь всередині майоріло відчуття, що в мене виросли яйола я таки молодець.
Після повернення мене розривало. Хотілось залишитись в Грузії довше, хотілось назад в гори, я відчувала, що моє місце там. Нарешті мені подзвонили з ведмежого притулку і запросили на співбесіду, яку я успішно пройшла. Мене мучили докори сумління. Десь в глибині я відчувала, що роблю крок не туди…
Весна
Робота
16 березня розпочалась моя робота у ведмежому притулку, який будували поблизу Львова. Я була натхненна ідеєю і готова працювати за копійки. Нарешті я робитиму щось вартісне. Я допомагатиму тваринам здобути краще життя!
Мої очі відкрились вже за кілька місяців. Так, тут є люди, які дійсно люблять тварин і які готові віддавати їм все. Але тут ще багато людей, які на цьому заробляють гроші і дивляться де можна їх побільше сп…ити. А ще на цій роботі я вперше відчула зверхнє ставлення до українців з боку окремих іноземних співробітників. Для мене це було дико, але як то кажуть, велкам ту реаліті. Окрім того, мені доводилось немало спілкуватись з певними чиновниками, з широкими масами людей, боротись з рабською психологією співробітників і боротись за справедливість. Це було настільки нервово та невдячно, що я в певний момент не змогла розслабити м’язи на обличчі, у мене боліли зуби від нервів. Це була жесть.
Звісно, були і хороші моменти. Є що згадати з операцій порятунку ведмедів. Були і хороші люди і хороший колектив, як друга сім’я. Але негатив якось нівелює все це. Словом, вражень назбиралось на цілу книжку з усіляким сюром)) Я жартувала, що моя робота нагадує мені нездорові стосунки з чоловіком – то ми обожнюємо одне-одного, то люто ненавидимо.
Я пропрацювала тут 9 місяців, змінивши величезний ентузіазм на повну відразу. Спробувала змінити те, що від мене залежало і звільнилась в листопаді. Найгіркіше було усвідомлювати, що моєї любові до людей, мого «дзену» після Непалу більше немає… Натомість є рефлекси агресії і самозахисту, рефлекси повної недовіри людям… Се-ля-ві.
Я, хоббі, спорт
Я ходила на флай-йогу і пол-денс. І мені дико подобалось. І я це закинула через дикий графік на роботі. Але я колись неодмінно повернусь.
Я пішла зробити корекцію тату до Скайлера. А потім мені захотілось ще одну, і ще одну, і ось я вже б’ю рукав)
Ніколи б не подумала. А ще Скайлер – чудова людина, він бере участь у змаганнях з тріатлону, бігає, їздить марафони на велосипеді. Словом, його розповіді мене настільки надихнули, що я знову захотіла кататись і бігати. І я почала тренуватись.
Я проїхала «сотку» на ендуріку, де мало не «народила йожика». Я надихнулась і забрала в Алекса в розтермінування шосер. А ще нарешті побувала на концерті БГ
Літо
Літом я літала у відрядження до Німеччини, де навіть встигла заскочити до своїх родичів. Повернулась і відразу поїхала на Тернопільський півмарафон. Мій перший-перший. Готувалась так, аби пробігти і пробігла за 2:34. Дивували люди на дистанції, які бігли адськи рваним темпом, задихались, декому ставало зле. Ну і звісно, я завжди в захваті від дівчат, які бігають з макіяжем і розпущеним волоссям по пояс 🙂
Їздила гран-фондо. Моя форма, звісно, була не найкращою і я з подивом згадувала, що таки колись нічого так накручувала. Але зараз я їздила просто для себе. Для задоволення. Багатьом цього не зрозуміти)
Ще я ходила на стенд. Дуже нерегулярно, але я намагалась хоч якось туди потрапляти. Я для себе досі не визначила чому я це роблю, але мінімальний прогрес також був помітний і це не могло не тішити. А ще мені просто там добре і якось затишно.
20 липня ми з Ольою з’їздили в Київ на концерт Депеш Мод. Нарешті давня мрія здійснилась) Щоправда, Депеші вже старенькі, але подих все одно перехоплюють.
Нарешті я пішла на водіння. Права у мене вже 10 років, а практики 0. Я помітила, що в стресових ситуаціях активно коментую ситуацію на дорозі. Мій інструктор був в шоці. Потім ми з Ж. поїхали у Буковель. Він невдало стрибнув трамплін, зламав праву руку і забив ліву. Я повезла його в Яремче в лікарню, потім повела машину в Стрий, потім у Львів. Десь за 12 годин я практикувала все: і їзду по українському бездоріжжю, і вузькі дороги, і дощ, і ніч. Цікаво чи в мене посивіли кілька волосин?
Осінь
Гір було мало. Тростян, район Кукула та Хом’як. Мало гір…
Була перевтома від роботи і повна апатія.
Було звільнення і роздуми що робити далі.
Не було емоцій.
Була цинічність.
Були прогулянки з собаками лісом і думки, що я не знаю куди мені йти далі. Що життя – тлєн і сенс твоїх дій мінімальний.
Я навіть псіханула і подумала, що повернусь в айті.
А потім я відкрила свій список бажань і записалась у школу інструкторів у Буковелі. Я ще певний час трішки вагалась, але поїхала. В якийсь момент я зловила себе на тому, що вперше за довгий час відчуваю справжні емоції. Хороші. Теплі. Я знову починаю вірити в людей. Я відчуваю наповненість. Я відчуваю любов…
Я їхала лише для того, аби прокачати техніку, але з кожним днем розуміла все більше, що хочу залишитись там. І я вирішила залишитись.
Ж. був не в захваті. Між нами встигли накопичитись деякі речі, тому я чітко відчула, що зараз мушу рухатись далі і вперед. Одна.
Кінець року, ми розходимось, навколо немало гівна і на довершення я вперше захворіваю на вітрянку. Майже в 29. Бінго! Мабуть, це чергова реінкарнація)
Далі
Знаєш, Всесвіте, мені б дуже хотілось знову повірити в людей. Мені б хотілось відкриватись перед ними і не очікувати, що хтось насре тобі в душу (хоча може вартує просто забити, відкриватись перед людьми і не очікувати нічого?). Всесвіте, я хочу любити! Щиро, глибоко, абсолютно. Я хочу бути в горах і жити, не втікаючи від самої себе. Я хочу подорожувати більше, стираючи кордони в своїй голові.
Всесвіте, дякую тобі за цей різнобарвний рік. Дякую за людей, котрі були поруч. Дякую за ті щирі слова і за ту підтримку, яку вони мені давали! Дякую за вірних і щирих друзів. Дякую за гарні стосунки. Вибач, що я нерідко була недосконала, часом не така відповідальна, як хотілось би, часом може легковажна. Але я завжди вірна серцю. Я вірна тому, що нашіптує мені моя душа. А вона нашіптує мені рухатись, та ні, навіть бігти вперед, адже моє місце не тут… А ще у мене є передчуття, що наступний рік буде дивовижним…
Будь ласка, любіть, і не бійтесь нічого! Не будьте рабами, стирайте кордони, надихайтесь, не витрачайте час на мудаків! Цей світ прекрасний, ним не можна нехтувати! Живіть, адже життя лише одне!
