На сусідньому пагорбі вже виднілась Індія. Кілька разів я заблукала, однак місцеві дітлахи вказали мені правильний шлях.
Так я опинилась на чайних плантаціях Діпака, де мала пропрацювати наступний тиждень.
Діпак разом з жінкою Косілою та сином Семом живуть у невеликому будиночку. Поряд – живе його брат Сантос з жінкою, яку також звуть Косіла. Позаяк у Діпака в будинку вже не вистачало місця, мене поселили в його брата разом з дівчинкою із Франції на ім’я Клер. У Клер красивий голос і дуже класне почуття гумору. Коли Сантос кликав її “sister Claire!”, вона відгукалась у стилі військового “Yes, bro!”.
Душова і туалет що в Діпака, що у Сантоса, звісно, знаходились на вуличці у сараї. У Сантоса не було гарчячої води. Зате я настільки звикла до холодного душу зі шлангу, що приймала його навіть вдома, доки надворі не стало холодно. Ще у цих сараях жили великі павуки, які вночі виповзали на стінки. Вони також стали нормою і вже за кілька днів я не звертала на них увагу. Посуд ми мили звичайним милом і це класно, адже на ньому не залишалось запаху “феїрі” )
Сантос показує, що соти пусті.
До речі, ці бджоли літали біля хатинки і постійно залітали в кімнату впродовж кількох днів. На щастя, вони були не агресивні і до них я також швидко призвичаїлась. Я навіть організовувала рятувальні операції -ловила їх футболкою, випускала на вулицю і швидко зачиняла двері)
Серед волонтерів на фермі також були: медик Філіп з Німеччини, юрист Лена з Франції, програміст Юджиро з Японії, Кортні з Нової Зеландії, Данте зі Штатів, Джеремі з Австралії, мандруюча пара Елізабет та Келен. Здається, нікого не забула)
Волонтерили переважно студенти, які закінчили бакалаврат та узяли рік відпустки для подорожей. У кожного за спиною своя цікава історія. Найстаршим з нас був Юджиро, йому 30, він був трудоголіком, потім “згорів” і поїхав мандрувати світом. Аби заощадити, він здебільшого займається волонтерством. Лена мріяла стати журналістом, однак, за її словами, у Франції це складно, тому вона пішла на юридичний, щоб мати більше шансів вступити на журналістику і грамотно працювати з соціальними темами. Кортні після плантації мала зустрітись з мамою, яка також працювала на той момент волонтером у Покхарі.
Коли мене познайомили з усіма і я розпоіла, що приїхала з України, Данте заспівав “Путін ху..ло, лалалалалала!”. Уявіть ситуацію, ти в Непалі, практично на краю світу, у селі, якого немає на мапах і перша реакція на слово “Україна” – оця весела пісенька))) Насправді, Данте деякий час мандрував з якимось підірваним киянином і той його просвітив))
Кожен день на чайній плантації виглядав досить розслаблено: о 7 ми прокидались, пили чай (його було тут дуже багато і часто ми пили його навіть замість води), о 10 снідали, об 11 йшли на поле, о 2 закінчували роботу та обідали, до 6 у нас був час на себе, потім вечеря і знову вільний графік, під час якого хлопці і дівчата влаштовували спільни кіноперегляди. Словом, працювали ми лише 3 години на добу.
Під час роботи Діпак розповідав і пояснював на практиці основи і принципи збору та ферментації чаю. Перше моє відкриття – чорний та зелений чай ростуть на одному кущі 🙂
Ми виготовляли чорний, зелений, білий та золотий чаї. Листки потрібно було зривати молоді – старі погано скручуються. Як нам пояснювали – шукаємо “голочку” (молодий листок, який не розпустився) і зриваємо її з двома наступними листками. Для білого чаю ми рвали лише “голочки”.
Після 3 годин на полі, ми несли корзинки з чаєм та важили кількість кілограм, які нам вдалось зібрати за поточний день. Переважно назбирували біля 25 кг. Опісля – приїжджали непальські працівникина авто із місцевого заводу та забирали наш врожай на подальшу обробку.
Діпак також залишав частину чаю собі і демонстрував принципи ферментації. Наприклад, чорний чай спершу мав пролежати у тіні впродовж доби. Потім ми скручували його, а опісля – лишали на сонці, де він чорнів та досушувався.
Зелений чай відразу коптився і в процесі скручувався. Білий чай лише коптився, скручувати його, звісно, не потрібно, адже його листки і так не розпустились.
Часом ми допомагали Косілі на кухні, а деколи брали ініціативу на себе. За тиждень ми встигли приготувати пурі, момо і пасту. До речі, практично уся їжа готувалась тут у справжній печі і була особливо смачною.
Мені запам’ятались момо – враховуючи, що нас було 6, ліпили ми їх біля 6 годин.
В якості начинки Косіла запропонувала нашинкувати та посолити капусту, а для соусу вона перетерла кунжут з чилі.
До речі, уся родина Діпака – вегетаріанці. За усе життя вони жодного разу не їли м’ясо.
Четвер на плантації та й загалом у найближчих селах був вихідним, адже це був market day. У Фікаль з’їжджались торговці і на вулиці поставав великий ринок.
В цей день волонтери скупили кілька кг інгредієнтів і вирішили власноруч приготувати пасту 🙂
І до нас зайшли якісь непальці, щоб сфотографуватись)))
Деколи ми працювали не лише на полі. Одного разу ми пололи кардамоновий сад, а іншого разу – будували та укріплювали сходи. А ще якось допомагали Діпаку приймати роди в його кози 🙂
Вона народила трьох козенят. Першого волонтери охрестили “Тобі” і носились з ним увесь час)
Спостерігаючи за процесом, хтось із хлопців підсумував: “Козі після народження вистачає однієї хвилини, щоб встати на лапки і навчитись ходити, а людина вчиться цьому цілий рік…”
Фаворитом усіх волонтерів був Бабба – тато Діпака та Сантоса. Він жив окремо, але щодня навідувався до нас на плантації. Здається, йому близько 70 років, але він завжди усміхався, наче немовля. Він займався плетінням кошиків для збору чаю. Часом він сідав поряд на стілець і просто спостерігав за усіма.
(Бабба ліворуч)
Француженка Лена розповідала, що хлопці-волонтери щоранку влаштовували пробіжки на стадіоні. Ну як стадіоні, це був втрамбований грунтовий майданчик. Якось Бабба побачив хлопців і почав бігати разом з ними. Фантастично )
На одній зі стін будиночку Діпака лежали книжки та висіли музичні інструменти. Серед них мені запам’ятались укулеле та дримба. Якось я узяла дримбу та почала щось бринчати. Бабба, проходячи повз, зрадів, немов дитина. Мовляв, клас, ти знаєш і також вмієш!
Сам Діпак постійно жартував та наспівував простеньку непальську пісеньку. Він завжди наголошував, що люди мають сміятись і він любить, коли вони усміхнені. Сміх лікує.
А пісенька звучала як “Цюрі тіло опат, сірані лауна деу, бойні тімру хат”. Точного перекладу я не пам’ятаю, але співаючий просить у дерева стати його подушкою та підкласти гілку під голову. Діпак співав цю пісню у різних версіях, навіть рок-варіант озвучував. Коли ми починали підспівувати, усі заходились сміхом)
Також Діпак постійно гукав Клер. “Claaaaaaaire?????? Are you okay????”. Ми почали відповідно підколювати Діпака і протяжно запитувати “Дііііпак, ар ю окей?”.
Час від часу, до нас в гості приходив Мандіп, 26-річний кузен Сантоса. Мандіп завжди був дуже розслаблений та спокійний, він любив курити. А ще він був єдиною людиною в родині, яка їла м’ясо (курку, раз на два тижні).
– Чим ти займаєшся? – питали ми юнака
– Наразі нічим, – протягував він, – інколи не так вже й погано нічим не займатись
Якось увечері Мандіп прийшов до нас з Клер і розповів про тутешню рослину, яка “кусається”. Ми уявили щось страшне, з іклами, як у кіно. Мандіп сказав, що може показати нам цю рослину. Ми заінтриговані узяли ліхтарики та пішли до галявини. “Ось вона!” – скрикнува Мандіп і показав нам кропиву 🙂
Загалом життя на плантації лилось плавно та невимушено. Це був шматочок раю, де не інсувало жодного натяку на зло. Збирання чаю нагадувало мовчазну медитацію, а копирсання у кардамонових деревах викликало якесь всеохоплююче почуття любові і тепла. Мені навіть стало дещо бракувати постійного руху.
А ще мені снились дивні сни. Ні, я спала дуже добре і прокидалась без будильника о п’ятій ранку. Але я пам’ятала усі сни. Мені то снились балкони, які хитались, то вершини гір, то я опинялась у лісі, чула вовчий вий і сама починала вити.
25 квітня ми попрощались з частиною волонтерів – вони вирушали далі. На решту, включно зі мною, чекала дорога на наступний день. Ми традиційно пішли працювати в поле. Саме тут об 11 ми пережили землетрус. Детально я розповідала про нього у цьому записі.
В екстремальних ситуаціях я завжди кажу, що усе добре і, здається, несвідомо абстраговуюсь, вмикаючи певний турбо-режим активності. Хоча от зараз перечитую щоденник і розумію, що у мене був стрес. Усі подальші дні я дуже погано спала, часто прокидалась від власного пульсу, приймаючи його за чергові поштовхи. У першу ніч я розбудила Клер, почувши вий собак і галасуючи, що нас знову трясе. Я так і не знаю чи наснився мені той вий, чи ні.
Новенький волонтер Флорі казав, що “вдача – це опинитись у правильному місці в правильний час” і в цьому плані ми дійсно везунчики. Ми погоджувались, адже усі знали, що, якби ми були в Катманду, то могли б опинитись під завалами.
26 квітня мене з Клер, Кортні та Філіпом благословиили, після чого ми покинули плантацію. Ми були не певні чи потрапимо до Катманду, ходили чутки, що автоуси скасували, а дорогу знищено. Однак наш автобус приїхав. Подальші події я вже описувала у цьому пості. Тож на цій ноті можна завершувати розповідь про чайну плантацію.
Словом, це був мій перший досвід волонтерства. Він став дуже добрим, теплим та незабутнім. Завдяки волонтерству мені відкрились можливості заощадити на подорожі, дуже круто пізнати культуру країни та дізнатись на практиці нові речі, познайомитись з чудовими людьми та ін. Тепер, розглядаючи нові варіанти для подорожі, я першочергово заходжу на workaway.info і вивчаю доступні проекти для волонтерства. А ще я часом уявляю, як в один день знову приїду в гості до Діпака…
