Трекінг в районі Аннапурни. Частина 2

День 3. Наді – Джагат

Ранок хмарний. Я пакую свій рюкзак і розумію, що десь тут є перебір, адже ледь закидаю його на плечі. Але я спробую… Висуваюсь на трек, іти з такою масою геть непросто. Дорога наче зрозуміла, але десь повороти і нові дрібні стежки. Якось не хочеться одній блукати, тож думаю про те, щоб впасти комусь на хвіст. Вже згодом я помітила наскільки швидко в Непалі мої думки реалізовувались в реальність. За якихось пів години мене наздогнала пара французів – Томас і Наомі. Я спитала чи вони одні і чи можна йти з ними, так ми і познайомились.

Томас – ремонтує морозильні камери і холодильники, Наомі доглядає за чужими дітьми після школи. Вони багато років збирали гроші на власний будинок, а коли зібрали 40 тисяч євро – психанули і поїхали в навколосвітню подорож. От зараз і опинились на треці в Непалі. А ще виявилось, що у Томаса бабуся – українка.

Зупинившись в придорожній лоджії на обід, вирішую скинути баласт, тож віддаю місцевим кілька футболок, трусів і шкарпеток, а також брикети з супами. Рюкзак сильно не полегшав, тож довелось дорогою думати про те, які речі ще можна скинути.

В цей день пейзажі досить спокійні – пагорби, рисові плантації, городи з картоплею, таке.

Я лише акліматизовуюсь, тож йдеться мені непросто. На останніх кілометрах Наомі забирає мій фотоапарат.

Десь перед селом Джагат ми зустрічаємо старенького дідуся з непальським гідом. Дідусь виглядає дуже ефектно і класно, такий собі Індіана Джонс на пенсії. Він високий і сухий, у світлій сорочці і шортах, на голові – бежева панама з широкими полями, а у вухах – слуховий апарат. Мені складно сказати скільки йому років, але не менше 70. І ще він власноруч несе свій немаленький рюкзак і від одного цього образу у мене на очі навертаються сльози радості за цю людину.

Вітаємось, питаємо у дідуся звідки він. «Не пам’ятаю, – каже. – Може й з Непалу». Та вже згодом він зізнається, що приїхав з Норвегії. Коли чує звідки я, то дещо із співчуттям каже: “Big problems in Ukraine, yes?”. Його гід повідомляє, що на перевалі була погана погода і він закритий, але якщо усе буде гаразд, то за 3 дні дорогу знову відкриють.

Сподіваємось на краще зверху і встигаємо знайти лодж до початку сильної зливи. Лодж кардинально відрізняється від попереднього: тут є гарячий душ (ох, скільки щастя в тому, коли можеш змити весь бруд після довгого дня), безкоштовний вайфай та гарний вигляд з кімнат. Тут затишно.

Ось такі бабусі сиділи біля нашого лоджу.

За вечерею ми спілкуємось з французами, зокрема розповідаємо одне-одному про наші кухні. У мене приступ кретинізму і я можу згадати лише борщ, варенники, деруни та сирники. А ще розповідаю про наше пиво і вино. Французи дещо здивовані, тому що в їхній уяві існують лише французькі та італійські вина.
День завершився, я солодко засинаю під звук дощу і дякую Всесвіту за ці чудові 24 години, цих людей і прошу вберегти нас від стихій.

 

День 4. Джагат – Багарчхап

Підйом о 6 ранку, сніданок і знову в дорогу. Віддаю господині готелю решту супів, мило (можна було залишити), ще 3 пари трусів, пачку вівсянки тощо. Десь підсвідомо я трішки сподівалась на знижку, але знижку мені не дали. Погода налагодилась, ранкову прохолоду змінило сонце. Цього дня ми практично весь шлях йшли по сходинках, але розлогі пейзажі компенсували те, що було під ногами.

Таплялось багато підвісних довгих залізних мостів. Наомі їх боялась, а я думала, що після того, що переходиш часом над річками в Карпатах – цей міст просто автобан та витвір мистецтва.

Дорогою зустріли ще одного дуже інтелігентного француза, якого назвали Belgian – через те, що той живе та працює у Бельгії. Дядечко йшов у лайтовому режимі – з гідом і шерпами (непальці, які за 10 доларів в день переносять Ваш вантаж).

Десь з прибудови до нас вибіг непальський малюк, який просив цукерок. Я завбачливо захопила кілька дрібних іграшок з України, які припадали пилом на поличках. Коли я витягнула маленького ведмедика і віддала малечі – ми побачили цілий світ емоцій. Спершу шок та несподіванка, потім сплеск найщиріших радощів, крик захоплення, підстрибування і швиденька пробіжка до мами аби розділити своє щастя. Усміхались абсолютно всі. Такі моменти безцінні, в такі моменти руйнується усе, що нависало над твоїми плечима. Залишається лише чиста дитяча щирість, радість та світлі емоції.

А потім ми зупинились на обід. Хто б міг подумати, що смажена картопля з салатом буває такою смачною. Я витягнула горіхи і пригостила французів. Господиня, яка годувала нас, кинула оком на наші снеки і спитала чи це фундук. Я знічено відсипала і їй жменю. Коли ми розраховувались, вона повернула мені 10 рупій.

Приємна дрібниця, яка виявилась своєрідним уроком. Коли ми робимо щось із корисливих цілей, коли очікуємо на щось – в 99% ми цього не отримаємо (таким став випадок із ранковою роздачею особистих речей). А коли робимо щось, не замислюючись про результат, коли робимо щиро, віддача стає певним вибухом приємних емоцій.

Врешті ми дійшли до Багарчхапу. В нашій лоджії ми виявились єдиними гостями. Я трішки прогулялась селом, з-за обрію показався масив Аннапурни. Красиво.

Хмари розійшлись і я побачила інші гори.

На вечерю чекали довго, зате можна було порозглядати їдальню. От, наприклад, образок Будди, так нагадав мені наші образки Божої матері 🙂

По вечері я спробувала зробити кілька кадрів нічного неба. Побачила, мабуть, вперше чітко-падаючу зірку і подумала, що вже 2 дні не спілкувалась ні з ким рідною мовою.

День 5. Багарчхап – Чаме

Я не пам’ятала який сьогодні був день тижня, та це й було неважливо. Мені снився дивний сон. Річ у тім, що я захопила з собою книгу Радханатха Свамі «Подорож додому» і думала про те, щоб дочитати її і лишити в якомусь із лоджів, адже вона трохи важила. Так от, наснився мені Радханатха з учнем, які йшли назустріч на треці. Я привіталась, попросила автограф і сказала: «тепер я цю книжку точно не залишу». Прокинувшись, подумала що б це мало значити: на мене чекає просвітлення чи моє его не хоче залишати книгу? Зрештою, вирішила, що книжку донесу до кінця подорожі.
Ми вийшли стандартно о 8 ранку і досить швидко та неспішно прийшли до наступного пункту – Чаме. Ми йшли то сходами, то джунглями, а потім вийшли на широку стежку.  У мене почало дещо боліти горло – чи то від пилюки, чи то від холодного повітря.

Краєвиди ставали дедалі прекраснішими, а засніжені вершини – дедалі ближчими. Мені дійсно було складно дивитись під ноги, а мозок все ніяк не міг охопити масштаби таких об’ємів, зокрема, те, що вони знаходяться настільки поряд.

Погода тішила, світило яскраве сонце. Ми обганяли групки німців, зустрічали старенькі пари, які хизувались тим, що бачили мавп, і серце за цих людей раділо. А в одному із селищ я почула характерний гуркіт, повернула голову і побачила лавину, першу живу лавину у своєму житті. Видовище заворожувало.

Наше селище Чаме знаходиться на висоті 2700 метрів і тут вже помітно прохолодніше. Я вперше попросила ковдру до спальника.

У нашому лоджі знову був вайфай. Я отримала повідомлення від друзів. Оля писала, що моя подорож її надихнула здійснити мрію – подорож до Ісландії. Сірьожа писав, що сьогодні сонячне затемнення. А ще я отримала лист, де повідомлялось що мене не беруть на курс віпасани, на який я хотіла потрапити після треку. Нема місць. Не біда, буду думати щось інакше.

Я встигла прогулятись по селищу. Тут багато магазинчиків, де можна докупити різні дрібниці. Хтось радив піти до гарячих джерел. Я їх не знайшла, а французи сказали, що то просто маленька калабаня. Зате дійшла до оцієї гомпи і повернула назад.

Чесно кажучи, Чаме мені не дуже сподобалось. Можливо через те, що саме село є досить великим, люди здались не дуже привітними і мені було якось не по собі гуляти тут одній.

На вечерю я замовила томатний суп, а коли з’їла половину, зрозуміла, що він повен жучків. Посміялись, мовляв, білок. Щоправда, апетит пропав. А вже завтра на мене чекав Верхній Пісанг.