Теоретично, мою подорож до Непалу можна розділити на 3 частини: трекінг, Катманду та волонтерство на чайній плантації. На жаль, природа внесла свої корективи і у моєї історії з’явилась 4 частина – землетрус. Так як це ще досі актуально, почну саме з нього.
Intro
Напередодні моєї поїздки на Схід Непалу, я познайомилась із чудовими Олею та Андрієм Майгутяками, фотографами з Івано-Франківська. Доля занесла нас в один готель в Катманду, тож вже у той самий вечір ми сиділи на веранді і довго розмовляли. Оля і Андрій відвідували Непал далеко не вперше і обійшли практично усі треки. Та одна з найбільш вражаючих історій, яку я від них почула, стосувалась тутешнього землетрусу, який пара пережила у 2011 році. За словами Олі і Андрія, не стільки була страшною стихія, як переляк у місцевого населення.
За кілька днів ми роз’їхались: мої нові друзі – на трек до базового табору Аннапурни, а я на Схід – працювати волонтером на чайних плантаціях. Вже на Сході я переповідала іншим волонтерам історію про те, як зустріла пару, яка пережила тут землетрус. Усі вражено та емоційно зітхали, однак хто б міг подумати, що за кілька днів ми й самі пройдемо крізь аналогічну ситуацію…
Це неможливо… Тільки не землетрус…
Ми вийшли в поле, як завжди, по 11. Хтось спілкувався, хтось слухав музику. За годинку я відчула вібрації, які йдуть по ногах. Так як я, катаючись на ровері, часто прислуховуюсь до звуків і відчуттів, першою майнула думка “велика машина”. Далі здоровий глузд сказав: “Звідки у полі взятись великій машині?”. Я підвела очі і побачила як трясуться кущі чаю. “Тільки не це. Це неможливо. Тільки не землетрус!” – подумалось відразу. Я почала кричати до інших волонтерів: “Землетрус! Землетрус!!!”. Вони досі не відчували, що коїться, хоча поштовхи все посилювались. Усі витріщились на мене, мовляв, чого розрепетувалась. “Землетрус!!!!!!” – знову повторила я. “Що?” – спитала одна з дівчат. І тут нарешті зреагував німець і повторив шоковано: “Землетрус…”.
Коротше, минуло секунд 10, доки нас почало добряче трусити і доки усі усвідомили, що діється. На сусідніх ділянках кричали люди. Викид адреналіну дав своє і я з подивом відмітила наскільки швидко та логічно почав працювати мій мозок у режимі “самозбереження”. Погляд швидко окинув середовище: так, тут можуть піти тріщини по землі, але це малоймовірно; праворуч – лінія електропередач та дерева, треба забиратись подалі. Ми побігли глибше в поле, однак вже скоро поштовхи зупинились. Відчуття досить неприємне: ти не знаєш, що станеться в наступну мить і усвідомлюєш, що зараз ти не контролюєш абсолютно нічого і ніяк не можеш вплинути на ситуацію.
Ми побігли до власника плантації, однак той нас заспокоїв, мовляв, у нас таке досить часто, тож вертайтесь до роботи. Ми повернулись і ще довго оговтувались від вражень. Всі ми пережили свій перший землетрус…
Не все так райдужно, як здавалось
Я написала повідомлення своєму знайомому в Катманду. “А у нас щойно був землетрус!”. Чомусь, я була впевнена, що це сталось лише тут, на Сході. За пів години знайомий зателефонував мені. “Скільки у вас було балів?” – спитав він.
-4!
– у нас було 7,9!
Я буквально відкрила рот. Далі він розповів мені як на його очах падали храми, руйнувались будинки, кричали жінки і діти, тріскав асфальт. Я не могла в це повірити. Переповівши ситуацію волонтерам, ми організували цілий інформаційний пункт на пагорбі біля магазину. Річ у тім, що в нашому селі був поганий зв’язок, телевізори перестали ловити сигнал, місцеві слухали лише радіо. Біля магазину ще сяк-так тягнув мобільний інтернет, тож ми навіть змогли подивитись відео і фото зі столиці. Тітонька з магазину винесла кожному по шоколадці, а інші жіночки оточили нас і, побачивши новини, лише тяжко зітхнули. Усі були в шоці.
Ввечері я списалась з друзями та рідними. Оля Майгутяк писала, що їх землетрус застав на вулиці і втриматись на ногах було дуже складно. На момент нашої переписки вони спали у дворику готелю і їх досі час від часу трусило. “Коли починає трусити, то усі собаки заходяться гавкітом” – писала Оля. А я собі згадала, що напередодні десь у полях моторошно вили лисиці. Не знаю чи дійсно вони щось відчували, чи була на те інша причина.
Надя написала, що у нас очікуються нові поштовхи, тож спала я дуже погано. Усі безтурботно вклались спати в домівках, а мені було страшно. Я постійно прокидалась і здавалось, що вібрація мого пульсу – новий землетрус. В 3 ночі я зірвалась від собачаго лаю і розбудила сусідку криками:”Знову трясе!”. Увімкнули світло, вода не рухається. Може здалось…
Наступного дня на мене та ще 3 волонтерів чекав автобус. Я їхала до Катманду, інші – до Покхари. Ходили чутки, що автобусів не буде, мовляв, дороги знищені. Ми взагалі не знали, що відбувається, адже, судячи з новин, в столиці Непалу сталась справжня катастрофа. Та власник плантації зателефонував потрібним людям і повідомив, що автобус курсуватиме за розкладом, тож ми поїхали у сусіднє село на зупинку.
Кинувши речі на асфальт, ми сіли біля магазинчику. Тут Кортні, волонтер з Нової Зеландії, нахилилась спиною до стіни, заплющила очі і протяжно сказала: “Таке враження, що стіна трясеться”. Я підставила руку до будинку, перевела погляд на “танцюючу” банку з помідорами і нічого не встигла сказати, непальці почали кричати швидше. Нас знову трусило. Ми вибігли на дорогу, спостерігаючи за тим, як хитаються стовби та будинки. За пів хвилинки усе заспокоїлось. Знову не дуже приємні відчуття. З переляканою усмішкою я вилаялась польським “kurwa!”. Волонтери засміялись, а я наївно подумала, що цей поштовх був фінальним.
Далі буде.
