Якщо Ви читали мої попередні записи про Непал, то могли помітити, що мій бюджет для подорожі був дуже обмеженим. На 1,5 місяці мандрів у мене було зібрано 750 доларів. Ще у Львові я багато думала яким чином знайти додаткові гроші або заощадити безпосередньо в Непалі. Мені було страшно.
Інколи я дійсно відчуваю, наче якась сила веде мене за собою і вирішує усе на краще. Рішення і тут не забарилось. Напередодні поїздки я переглядала різні художні фільми. За іронією, мені траплялись такі, де головними героями були жінки, які йшли за певною метою, маючи обмежені фінанси або взагалі їх не маючи. Вони влаштовувались на ферми або у домівки, щоб працювати за їжу і в результаті отримати те, що їм потрібно.
Тут мене осяяло. Волонтерство! Я полізла у гугл і знайшла сайт workaway.info. На цьому сайті зібрані різні волонтерські проекти з усього світу. Тут можна зареєструватись як волонтер або як власник проекту. Наприклад, Ви будуєте домівку за Львовом і шукаєте допомогу. Реєструєтесь, додаєте свій проект, мовляв, маю будову, шукаю волонтерів, робота по 4 години на день, працівники отримають безкоштовне житло та харчування. Усе.
Проекти на цих сайтах дуже цікаві. В Україні є можливість поїхати в Карпати на господарство, взяти участь у будівництві еко-селища, доглядати за чиїмись дітьми тощо. У європейських країнах взагалі можна знайти казкові пропозиції. Наприклад, у Норвегії існує багато проектів, де потрібно вигулювати маленьких хаскі на собачих фермах. Натомість, як мінімум, Ви можете покататись у собачій упряжці 🙂
У Європі часто до безкоштовного проживання та харчування можна отримати й символічну оплату. А от у Азії переважно доведеться доплачувати за харчування (все ж таки, різні економічні ситуації). В будь-якому разі, я дуже зраділа тому, що знайшла ці сайти, адже волонтерство, як на мене, прекрасна можливість ще ближче познайомитись з країною, її традиціями тощо.
Отже я почала шукати проекти в Непалі. Найпоширеніші пропозиції – викладати англійську у школах. Однак з моїм upper-intermediate я побоялась долучатись до такого. Також я знайшла волонтерство на різних фермах, будівництво ашрама, допомогу у собачому притулку, а також роботу в туристичному агентстві у Тамелі.
Спершу я хотіла долучитись до двох проектів: будівництво ашрама та робота на чайній плантації. Однак, простирчавши близкьо 10 днів у Катманду, часу залишилось небагато, тож я обрала останній варіант.
Чайна плантація відразу стала моїм фаворитом. Дитинство, реклами на ТБ про збір чаїв, це взагалі виглядало як щось нереальне. Я подала заявку на проект через сайт та списалась із його власником. Діпак (саме так звали власника) детально розписав як дістатись до його ферми і сказав, що вони чекають на мене.
Сама плантація знаходиться у штаті Ілам, за 300 км від Катманду, на Сході, під самісіньким кордоном із Індією. Що таке 300 км в Україні? Це кілька годин звичайною трасою. В Непалі – це нічний автобус-бляшанка, який виїжджає зі столиці о 2 дня і приїздить до потрібного селища о 7 ранку.
Напередодні від’їзду мені знову довелось забути про більш-менш спокійне життя, яке тривало 10 днів. Я попрощалась з італійським другом і залишилась одна. Позаяк я жила у Тамелі і до автостанції потрібно було йти близько 2 км, я дозволила собі полінуватись і дещо переплатити за квиток на автобус, придбавши його у найближчому туристичному бюро. Я допускала, що мене можуть надурити, але вірилиа, що життя розставить усе якнайкраще для мене.
Настав день, коли я мала покидати Катманду. Я неспішно зібралась, залишила половину речей на зберігання у готелі і пішла пішки по ЖПС до автостанції Гонгабу. Гонгабу нагадала наш автовокзал на Стрийській – так само брудно і так само присутні якісь підозрілі люди 🙂
Автобусів – повно, де мій – незрозуміло. Я підходила до водіїв і розпитувала де знайти мій нічний експрес. Врешті, мене скерували з якимось непальцем до віконечка дивної каси, яка знаходилась окремо на вулиці. Непальці забрали мій квиток, завели в кімнату каси і сказали “wait”. Минуло хвилин 20, підходив час для відправки мого автобуса. Я встигла уявити як нікуди не поїду, що мого автобуса не існує, що мене зараз викрадуть, продадуть в рабство тощо.
Нарешті мене покликали і скерували за черговим працівником. Чоловік взагалі йшов поза зону автостанції, це виглядало дивно. Та я була не одна, зі мною йшов юний непальський студент, який також їхав до Іламу. Це мене заспокоювало. Одним словом, нас привели до автобуса, який взагалі стояв за метрів 500 від станції. Я б точно його ніколи не знайшла сама.
Квиток на мій транспорт коштував 16 баксів. За ці гроші мені обіцяли автобус підвищеного комфорту з безкоштовним wifi. Поняття “підвищеного комфорту” у Непалі досить відносне. Автобус мало чим відрізнявся від бляшанок з мексиканського кіно. Хіба, він був трохи ширший за звичайний громадський транспорт та мав більші крісла, пружини з яких тиснули тобі в зад 🙂
Мене посадили біля вікна та дверей разом з непальською дівчинкою. Усім пасажирам роздали по фляшці воді, упаковці місцевих гострих снеків та пакетику для блювання. Коли розпочались серпантини, моя сусідка тихенько “повернула” свій обід, усміхнулась, відкрила вікно біля мене та викинула пакетик на дорогу. Я не відразу й зрозуміла, що відбулось.
Нам увімкнули індійські треш-фільми. Народ був у захваті, сусідка пригощала мене горіхами. Опісля я мала можливість оцінити усі переваги непальського кінематографу. У стрічці на 3 години було все: публічний дім, гомосексуалісти, повії, зброя, багато перестрілок та крові, відпочинок на морі, пісні і танці, зла поліція тощо. До речі, усі актори у цьому кіно були досить повними. Якщо вірити розповідям мого місцевого знайомого, бути “жирним” у Непалі – круто. Це значить, що у тебе є гроші на делікатеси.
Наш автобус зупинявся кілька разів біля придорожніх забігайлівок. Непальці роздивлялись мене з цікавістю, деякі підходили знайомитись і просили номер телефону. Я, як завжди, висаджувалась. Мабуть, тут зі сторони я виглядала дико)
Спала я мало і погано. На серпантинах доводилось триматись за щось аби не падати, крісло відхилялось погано, ноги не вміщались, зад болів. Зрештою, знайшовши якусь нереальну позу, мені вдалось трішки подрімати.
Вночі йшов дощ, а ранок був душним. На черговій зупинці вже у штаті Ілам я мала змогу насолодитись абсолютно інакшим пейзажем. Багато зелені, перекручені дерева, ранкове сонце, а внизу – хмари.
Я вийшла у містечку Фікаль. Звідси мені потрібно було знайти дорогу до селища Арубот, якого не існувало на мапах. Розпочалась злива, я сховалась під одним з дашків. Поряд якраз відкривав свій магазин непалець. Він покликав мене посидіти в його лавочці та пригостив чаєм.
Його звали Раскумар і йому було 27.
– А тебе як звати?
– Кейт – відповіла я, адже завжди думала, що “Кейт” – це простіше, ніж Катя чи Катерина. Я помилялась.
– Як????
– Кейт, Кетерина
– О!!! Катерина! Як Катерина Кайф!
– Хто???
– це відома болівудська актриса, Катерина Кайф!
Після цього випадку я завжди представлялась як Катерина, непальці були в захваті 🙂
– Ти заміжня?
– Ні, – відповіла, і знову почала щось підозрювати, коли несподівано також спитала, – А ти?
– А я – так! Ось моя жінка і моя дитина – і Раскумар продемонстрував фото своєї родини.
Мене попустило. До мене нарешті дійшло, що непальці не паряться відстаню чи церемоніями. Питання на кшталт “скільки тобі років”, “ти заміжня”, “дай свій номер” – тут абсолютно нормальні.
Врешті, дощ закінчився, я попрощалась з Раскумаром та вирушила на пошуки загубленого Арубота.
Далі буде
