Бактапур після землетрусу

Ранок 30 квітня, я потихеньку починаю запізнюватись в аеропорт. Згідно з часом, якраз має починатись моя реєстрація на літак. Нервуюсь, ну не хочу я звідси їхати…

Рюкзак став значно менший: половину викинула, спальник, куртку і дощовик лишила на рецепції для Дзітена, щоб той передав у гуманітарку. Вибігаю на вулицю, чомусь звертаю на Пакнаджол, де не бачу жодної машини, зате зустрічаю Олю та Андрія. Вони мені допомагають донести рюкзак, зловити таксі та ще й екіпірують печивом та сочком.

– Скільки до аеропорта?

– 600 рупій

– Чоловіче, даю 450, це рівно все, що у мене залишилось

– Гаразд

За вікном пропливають знайомі вулиці, погода похмура, а всередині пусто. Всесвіте, чому я мушу летіти сьогодні? Як же я не хочу додому!

Аеропорт, сотні стурбованих туристів, усі намагаються якнайшвидше покинути зону стихійного лиха, але не я. Монітор з розкладом, та на ньому відсутній мій рейс. О на, маєш! Побігавши туди-сюди, знайшла хлопчика з табличкою “Air Arabia”. Ваш рейс перенесли на завтра, на першу ночі, Вам потрібно повернутись сюди нині о 10 вечора. Я мало не підстрибнула від радості, а на моєму обличчі вмить з’явилась широчезна усмішка. Хлопчик дивився на мене здивовано, а я подумала, що усе складається якнайкраще: по-перше, доля подарувала мені ще один день в Катманду, а по-друге, тепер мені доведеться чекати на пересадці не 16 годин, а лише 1-2.

Я написала повідомлення Дзітендрі, він відразу передзвонив, порадивши залишити рюкзак десь поблизу аеропорта і запропонувавши поїхати дещо пізніше в Бактапур. Я так і зробила. А тут склався іще один пазл: грошей у мене геть не залишилось, однак напередодні я хотіла показати Дзітену українські гривні. Куди я їх сховала – так і лишилось для мене загадкою, однак я зовсім випадково знайшла в гаманці для документів 5 євро. Я навіть не знала, що вони у мене є. І от, я біля аеропорта, в кишені лише 5 євро, а до центру 4 км. Тут же підбігає таксист, мовляв, сідай, поїхали. Я розсміялась і пояснила йому усю іронію ситуації. Ми розговорились і вже за якихось кілька хвилин таксист обміняв мої 5 євро, а я пожартувала, що тепер зможу кататись на місцевих автобусах цілий день 🙂

Я ловлю необхідний автобус і їду до зупинки “Ратна парк”. На душі тепло, я знаю де виходити, знаю коротші шляхи у маленьких провулках, я почуваю себе наче вдома. Я так тішусь Катманду, мене розпирає. Мабуть, я випромінюю якісь флюїди, адже мене починають зупиняти місцеві, щоб просто побалакати.

Дістаюсь до готелю, де мене підгодовують Оля з Андрієм, опісля – іду до Garden of Dreams, щоб заскочити вже на таку рідну хонду і помчати в сторону Бактапура.

Руйнування в цьому місті вражають з перших метрів.

Важко повірити в те, що ще півтора тижні тому я гуляла серед цих стареньких вулиць і усе виглядало абсолютно інакше. 

Ще півтора тижні тому, ми сиділи з моїм італійським другом біля цього храму, якраз на тому ж місці, де лежить песик.

Взагалі, після землетрусу, досить часто можна було зустріти собак, які скавчали і намагались потрапити у знищені будівлі. Виглядає невесело.

До нас долучились два друга Дзітендри, один з яких працює журналістом і живе у Бактапурі. Нові знайомі повели мене вулицями, показуючи наслідки стихії. В одному з провулків мене зупинив хлопець та попросив сфотографувати цього дядечка. Дядечко – простий 67-річний місцевий житель. Йому пощастило, його дім не сильно постраждав, однак ночувати всередині він поки що не поспішав.

Що ж до хлопця, його звати Амріт, він приїхав сюди до родини. Сам Амріт працював джава-розробником в США, а зараз звільнився і подорожує. Тема мені дуже близька, тож ми дуже швидко знайшли спільну мову.

Я побігла наздоганяти друзів. Вулицями ходили люди, забираючи вцілілі речі.

Інколи я ловила себе на думці, що картинка цього міста нагадує мені кадри з фільмів про війну.

Минаючи провулки, я зупинилась перед цим спуском, перехопило подих. Тиша, поодинокі люди і старенький непалець, який безпорадно спостерігає за наслідками лиха. Масштабність вбиває… 

До речі, друг Дзітендри показав нам і свій будинок, він був зруйнований, тож вертатись журналісту немає куди…

У цієї жінки була нога в гіпсі. Тепер люди з фізичними травмами, на жаль, тут не рідкість.

Інколи можна було спостерігати за місцевим населенням, яке намагається винести свої речі от з таких мега-аварійних будинків. Це страшно.

Більшість вулиць виглядають отак

У одному з провулків ми зустріли групу волонтерів ‘Gift of the Givers Foundation’ з ЮАР. Хлопці прилетіли напередодні і ознайомлювались з постраждалою територією.  

На наступній вулиці, місцевий чоловік запросив мене оглянути зсередини його дім. Чесно кажучи, було страшнувато заходити у маленький вузький коридорчик в такий час. Та ось що чекало на мене всередині.

Тут я знову зустріла Амріта і він розповів, що збирає матеріал для закордонних ЗМІ, адже мало хто висвітлює події такими, якими вони є насправді. До речі, ось його гарна стаття.  Як влучно зауважує автор, люди не зможуть повернутись до своїх осель, адже більшість або у надто небезпечному стані, або повністю зруйновані.

Я рушила далі, мене перехопив ще один чоловік, запропонувавши зробити фото з даху його будинку. За його словами, зверху можна побачити страшний масштаб збитків. Я погодилась, однак хтось пустив чутки, що впродовж години на нас чекає ще один землетрус, тож чоловік сказав приїхати іншим разом.

Люди дійсно були налякані і усі виходили на вулиці.

Ми пішли в гості до родичів непальського журналіста.

Мене вмить оточили діти, які питали “звідки ти, скільки тобі років, а ти повернешся ще до нас?”

Нас нагодували смачною вечерею і я відчула себе частинкою цієї великої родини. Слід зауважити, що землетрусу так і не було. Дзітендра сказав, що такі чутки навмисне пустили мародери, щоб мати змогу спокійно почистити чуже житло.

Ми ще раз пройшлись біля кількох старих площ. Ось ця велика колісниця – незамінний атрибут нещодавного свята Біскет Джатра (непальський новий рік).  Вона наче не постраждала.

Не знаю чи це фахові археологи, чи просто небайдужі люди, однак вони старанно і обережено розчищали уламки храму за допомогою пензликів. 

Неподалік розмістились кілька наметів з першою допомогою.

Амріт щось розповідав місцевим і вони усміхались. 

Взагалі дивовижно, у людей сталась така біда, а вони не втрачають оптимізму. 

Почало сутеніти і ми попрямували до виходу. Люди намагались пошвидше пробігати повз вузькі вулиці.

Коли геть стемніло, ми з Дзітендрою дістались до Катманду. Ми ще довго розмовляли про різні речі. Слово за словом, якось мова зайшла про цінності.  “Західні люди схиблені на грошах, – мовив він за склянкою чаю. – Ви тільки й говорите про кар’єру, зарплатню, машину, будинок. Ви вважаєте, що заробивши багато грошей, знайдете щастя, але це ж не так. Подивись на нас, ми – бідна країна, однак ми цим не переймаємось. Ми живемо тут і зараз і отримуємо задоволення від кожного дня”. Він мав рацію…

В якусь мить, всередині мене наче хтось натиснув на кнопку. Мені стало геть пусто і я чітко усвідомила, що мій час в Катманду вичерпано. Просто так мало бути, я мусила покидати це місце саме зараз. Ми забрали мої речі і Дзітен завіз мене в аеропорт. Ми обійнялись. “Гарного і безпечного тобі польоту… і чекатиму на тебе тут восени”…