Минулого тижня погода потішила нас першим сніжком, тож ми захотіли прогулятись якимось простим маршрутом по Карпатах. Майже відразу зупинились на горі Маківка: по-перше – ми там ще не були, по-друге – влітку туди їздять роверисти, тож дорога має бути без завалів, по-третє, маршрут лежить поміж тихих сіл, а це значить, що прогулятись тут буде комфортно не лише нам, а й нашому чотирилапому другові.
Субота, майже пустий вагон Мукачівки, я, Саша, Сірожа і його песик Лорка. 2 години у теплій електричці і вихід у Тухлі. Мороз щипає ніс, калюжі замерзли, а навколо так красиво переливається сніжок. Купуємо у магазині печиво та воду і рушаємо вздовж дороги, у праву сторону від вокзалу. Не доходячи до моста, бачимо ліворуч зелений будинок із надписом “Смерічка”, звертаємо до нього і виходимо на дорогу, яка веде до річки і навісного моста.
Лорка боїться 🙂
Like a boss
Переходимо міст та починаємо підйом, милуємось краєвидами. Дорогою видно одинокі сліди від мешт з довгим носком. Сірожа жартує, що то хтось вертався зі Славського з клюбу.
До речі, Лорка чи не вперше бачить сніг 🙂 Вона його їсть і весело стрибає за сніжками. Ось в кого зараз море щастя.
Дорога постійно пряма та очевидна.
Тут чи там трапляються прекрасні дерева в інеї і ми зависаємо біля них мінімум на пів години. Я вже починаю хвилюватись, що ми можемо не встигнути на електричку, тому що у нас попереду іще 17 км.
Десь за годину бачимо гору Яровище, але звертаємо наліво. Можна було й забігти на неї, але час піджимав. Ми зайшли на красиву сонячну галявину і зробили перерву на обід.
Далі спуск, сліди кабанів, і вже досить скоро асфальтована дорога до села Головецько. Мабуть, десь тут і завершилась зима, адже далі нас супроводжувало приємне тепле сонечко. До речі йти дорогою до села – саме задоволення. Обабіч тече річка, ліс змінюється скелями, а за усі 3 км повз нас проїхала лише 1 машина.
Заблукати складно, у селі то тут, то там висять таблички “На Маківку”. У когось на подвір”ї Лорка примічає курку і мало не доводить бідолаху до інфаркту, залишивши пташку без хвоста. Починається ще один підйом. Ми розуміємо, що черевики геть мокрі, тож змінюємо шкарпетки (якимось дивом кожен з нас захопив по три пари і це було дуже правильне рішення).
Шлях до верхівки Маківки – суцільна цивілізація, буквально через кожні 20 метрів зведені величезні альтанки для відпочинку. Ми постійно йдемо прямо й пропускаємо поворот до меморіалу січових стрільців. ЖПС показує альтернативну стежку, тож користаємось нею.
Швиденько оглядаємо пам”ятку і біжимо вниз, адже у нас іще 8 км і менше 4 годин. Забігаючи наперед, скажу, що дарма так бігли, зворотній шлях минув якось дуже швидко, тож у Славське ми потрапили із нормальним запасом часу.
За якийсь кілометр зустрічаємо лісника, який скеровує нас на коротшу стежку до Грабовця. Отут починається найцікавіше: опале листя, а під ним річка, калюжі і болото. Місцями провалюємось по кісточки. Лорка стає схожою не на білу вівчарку, а на дворняжку 🙂
Біля Грабовця зустрічаємо велику сову, яка сидить на копиці сіна. Намагаємось сфотографувати – втікає. Якийсь кілометр і саме село. Замість дороги тут суцільне болото, колія від бобіків та ріка, тож продиратись по маршруту – окрема розвага. Цікаво як нею ходять місцеві?
Доходимо до лісу, пригадую як була тут у 2008 році і стає сумно, адже неозброєним оком видно як його вирубили. Я вже навіть не дивуюсь.
Спуск, полонини, і нас уже тішать краєвиди Славського. Я раніше й не уявляла, що це село таке велике.
(той незручний момент, коли бачиш красиві кольори, але не знаєш що робити із композицією)
Ще одна зупинка для перекусу і остаточний спринт до вокзалу. А там електричка, геть пустий вагон, сухі шерстяні шкарпетки і затишна дорога додому.
Трек:
