Нещодавно усвідомила, що моєму лижному комплекту вже 5 років. Час так біжить. Здавалось, ще нещодавно друзі заразили мене розповідями про зимові походи, катання по пухляку, школами, виїздами. Здавалось, ще нещодавно я кожну зарплату витрачала на кріплення, лопати, камуса і шоломи 🙂
Уся іронія в тому, що, придбавши необхідне спорядження для зимових мандрівок, ми перестали в них ходити. Друзів поглинув ремонт, мене -поїздки в інші куточки, а минулої зими я взагалі виїхала в гори аж 1 раз. Але ця зима не така, вона тішить снігом, поїздками і цікавими емоціями, тому, коли Христя і Максим запропонували прогулятись в сторону гори Кукул, я не сумнівалась із рішенням…
Виїхали ми з Ж. в суботу по обіді у напрямку Франківська. Домовились пересіктись з Христею і Максом у Татарові, заночувати там, і зранку виспаними вирушати до Вороненко. З собою ми взяли лише хаскі Тео, адже не знали що там зі снігом і чи не замерзне і не потоне у пухляку Топа. До речі, знайти приватну садибу, куди пустять з собакою – ще той челендж.
До Вороненко ми доїхали машиною, але дістатись туди можна ще й потягом. Саме село досить тихе та віддалене, тому воно швидше нагадує чарівний хутірець з невеликою кількістю населення.
Зупинились біля вокзалу, одягнули камуса і перевзулись. Максим сподівався, що Тео його потягне, але Тео вирішив інакше 🙂
Зібравшись, ми розпочали мандрівку. Пішли вздовж колії.
І звернули не туди 🙂
Трохи розім’явшись, вийшли на дорогу і продовжили маршрут.
Спершу йшли в хмарі, але прогноз обіцяв сонечко.
Чекали ми на нього недовго, вже за хвилин 15 показались перші промені.
Ми минали останні хати і милувались краєвидами.
І здавалось, що зараз не січень, а середина березня.
Вже тут можна було спостерігати Чорногору.
Невдовзі ми зайшли в ліс.
Забігаючи наперед скажу, що увесь шлях супроводжувався гарною протоптаною стежкою.
Ми часом йшли паралельно по сніжку, на лижах деколи так було зручніше та доцільніше.
Ж. спершу шкодував, що не взяв снігоступи, але, як на мене, якраз у простому взутті зараз тут було найлегше.
Мені було не дуже просто – мій комплект “лижі-кріплення” важить 7 кіло. Увесь шлях мене не покидало відчуття, що я ходжу з обважнювачами.
Максим тестував свої нові черевикі та лижі, які придбав суто під скітур. Спершу трохи барахлило кріплення, але Макс казав, що йшлось йому наче в капцях.
Загалом ліс і така чудова погода компенсовували все. Навколо було дуже красиво.
Після лісу ми вийшли на підйом з фактурним ідеальним снігом. Здолавши його, побачили альтанку та пару туристів, які спускались вниз. Попереду нас чекав ще один невеликий підйом через лісок. 
Далі – спуск до полонини Буковина і перші колиби.
Тео біг постійно попереду, тішився, а на зупинках, як і всі, відпочивав.
Тут ми зустріли ще одну групу туристів, після чого продовжили підйом на хребет. 
Загалом людей ми зустріли немало – 6 групок. Тим часом, сонечко м’якшало, сповіщаючи нас про те, що не так вже й багато часу залишилось до заходу.
Ми не планували виходити на сам Кукул, мета полягала у прогулянці до хребта, звідки відкриються краєвиди на Чорногору.
Нарешті ліс закінчився і нам відкрився прекрасний пейзаж з численними колибками.
Ми зійшли зі стежки і пішли вліво аби набрати висоту і зробити привал. Де-не-де сніг танув, але загалом його було більш, ніж достатньо. Найтяжче зараз було Жені – без снігоступів він провалювався місцями по пояс.
Зрештою ми вийшли наверх, познімали камуса та зловили момент аби познимкувати краєвиди.
Та часу лишалось не так багато, тож вже скоро довелось збиратись і рушати вниз, а так хотілось тут ще побути.
Ми почали спуск біля 4. Початок був чарівний – широкі поля з кристалічним снігом – лижі і дошка просто плавали. Та ще більше здивував Тео – коли він побачив як ми їдемо вниз, його захват неможливо було описати. Він біг за нами із безмежно щасливим виразом на морді і дуже сильно тішився.
Далі маршрут пролягав через ліс по знайомій стежці. На хребті часом доводилось йти пішки, адже схил чергувався з невеликими підйомами. Трохи нижче, між деревами, вже виднілись чужі сліди на свіжому сніжку. Спуск привів нас знову до колиби, де довелось чіпляти лижі до рюкзака і трохи топати вгору. Опісля – невелика стежка через ліс до альтанки. А тут стрімкий схил з глибоким свіжим снігом, який дуже потішив.
Ми ще трохи спустились, коли навколо стало досить темно. Максим одягнув ліхтарик і поїхав далі. Я ще проповзла вниз з десяток метрів і приєдналась до Христі і Ж., які вже йшли пішки. Насправді їхати було легше, але відсутність світла вносила свої корективи.
Десь тут я зрозуміла, що у мене втомились ноги. Особливість моїх черевиків, яку я знову зауважила – кататись в них супер, а от ходити болісно, тому що за кілька годин вони починають тиснути на пальці.
Загалом ми пройшли 17 км, повернулись затемна і нормально змучились. Я зрозуміла, що у наступному сезоні мій комплект вартує міняти на щось значно легше, проте зараз це не завадить очікувати найближчих нових прогулянок і повернень в рідні Карпати.
До речі, якщо Ви таки надумаєте піти до самого Кукула, то можете глянути гарний опис для Вашого маршруту на karpaty.ua.
