За вікном кінець грудня, а я досі не написала звіт про одну з найкращих подій у моєму 2014 році – участь у велошколі від Primach Team. І хоч усі гарячі враження встигли заспокоїтись, дуже теплі емоції залишились і досі гріють серце яскравими спогадами і знайомствами з хорошими людьми. У цьому пості не так багато детальних оглядів вправ чи тренувань, це швидше ностальгічні записки з особистими почуттями 🙂 Поїхали!
Суть школи
З 2 по 9 серпня хлопці з Primach Team організовували свою першу велошколу. Однозначно мені хотілось туди потрапити, однак брали сумніви: чи потягну, чи варто і т.д. Завдяки Саші Руденко нехороші думки було розвіяно. “Приїжджай, за кілька днів тебе розкатаємо і все буде кльово” – писав він. Відпустка забита, квитки куплені, вперед…
Трансфер у Пилипець, неквапливий огляд байків і ознайомлення з планом на тиждень. Наш щоденний розклад виглядав наступним чином: о 8 підйом, сніданок, розминка і тренування. Обід, година перерви (зазвичай на сон), вечірнє тренування, вечеря, перегляд відео, відбій. Мені це нагадало дитячий табір і я знову відчула себе маленькою дівчинкою 🙂
Зібралось нас близько 10 учнів: усі начебто з різним рівнем, у всіх різна швидкість і у всіх одна спільна проблема – неправильна техніка або повна її відсутність.
Перший день і перші спуски, де Приймачі спостерігали за нашим катанням і начебто мали нас розподілити на групи за різним рівнем. Та виявилось, що помилка у всіх одна,тож працювали великим дружнім колективом. Увесь день пішов на коригування посадки. Спину рівно, коліна ширше, лікті вище. Це так незвично, чому раніше мені про це ніхто не говорив?
Пообідній дощ і трохи болота, яке я так не люблю. Відпрацювання поворотів, виставляння колінка в сторону (ще досі не звикну…). Так дивно, але зі зміною посадки приходить впевненість: мене більше не носить. Байк завантажується сильніше, покращується щеплення, я починаю отримувати задоволення від болота. Вечірній перегляд відео з гоупро і аналіз кожного учня. Коли дивлюсь на свої лікті на екрані, хочеться закривати лице руками і просто цього не бачити)
У наступні дні ми працювали з проходженням нерівностей, від”ємними схилами, ефективним гальмуванням, падіннями, стрибками, дріфтом тощо. Завдяки Льоші і Єгору, наше навчання відбувалось весело і невимушено, а мене не покидало відучття, що усі ми – одна дружня велика родина, ми – справжня команда.
Люди
Усі ми були такі різні, але водночас стали доволі рідними. Кожен учасник школи запам”ятався мені чимось особливим, у кожного була своя родзинка.
Міша, у котрого навчання йшло не дуже просто, в результаті зловив хвилю і став справжнім королем дріфту. Ми практично аплодували.
Коля – маленький комок енергії, який не лише задавав нам усім жару на трамплінах, а ще й йшов після тренування на батут і стрибав там мінімум годину 🙂
Маша – майстер телепортації на Боржавському хребті.
Расім – людина-робот, який після нормального падіння продовжував тренування.
Діма – людина, яку неможливо розсердити.
Арсен – завжди голодний і швидкий, як куля 🙂
Діма – наш безстрашний фотограф.
Кіріл – мій колега у групі здоров”я 🙂
Саша – суворий директор з красивими синіми штанами.
Єгор – наш кльовезний і коханий вчитель, людина, яка у будь-якій незрозумілій ситуації робить селфі 🙂
І Льоша – наш гуру, мега-людина, яка встигала дивитись за всім і всюди і знаходити вихід з усіх складних моментів.
Одним словом, дякую Вам усім за один з найкращих тижнів.
Емоції
Блін, тут було все і я не впізнавала себе саму. Була скутість, була радість, був захват, була злість. Я вперше не тримала емоції в собі. Хотілось все і відразу, а так не виходило і я злилась. У мене не виходило викручувати наверх, Єгор ловив мене і намагався підштовхнути і це було весело)) Я сміялась.
Одного разу у мене не виходило дріфтити і Льоша відкрутив мені переднє гальмо 🙂 Я розплакалась. Льоша гальмо повернув, але по секрету скажу, що це був жіночий вибрик. Я знаю, що могла б проїхати, але на той момент інстинкти не хотіли мене відпускати.
Підйом на Боржавський хребет – це такий собі пік емоцій. Ці гори і ліси навколо, цей вітер і почуття свободи. Мені завжди хочеться зупинити час там наверху. А потім фото і всі вниз… Шкода, що вчителі не залишились дуже задоволеними нами, але колись в нас вийде краще…
Ввечері у нас відбувся похід в сауну. Якось містично виглядала карпатська ніч, круглий місяць, тиша, басейн на відкритій веранді. А зранку вперше за 6 днів – повністю відпочивше тіло. Як же незвично було відчувати те, що у тебе нічого не болить 🙂
А ще вечірній перегляд фото на фейсбуці і колективний тролінг одного дядечки, який називає себе інструктором. “Оо, дивись, які лікті!”, “А коліна, коліна!”, “Це він так стрибає???”. І гордий голос Льоші: “Дивись Єгор, ми принаймні вивчили їх до такого рівня, коли можна покритикувати чужу техніку”…
А потім…
Ми роз”їхались і всередині стало пусто. Так як буває після закінчення чогось дуже хорошого. За цей тиждень мені вдалось відчути себе маленькою і безтурботною, як у дитинстві. У цей момент не існувало роботи, дзвінків, серйозних проблем, були лише щирі люди, які приїхали сюди з однаковою метою.
Хочеться сказати дякую хлопцям за те, що організували таку кльову подію і зуміли її провести у такій справжній і дружній атмосфері. За цей тиждень у нас усіх покращилась не лише техніка, у нас покращилась мить життя, та й ми самі стали трішки кращими. Я мовчу про те, що це дуже крутий внесок у наш велорух. Сподіваюсь, у наступному році ВИ організуєте щось подібне. Я поїду 🙂
Фото – Дмитро Вакулка, Саша Руденко, я
