***

Він відразу помітив мене, тільки-но я увійшла до аудиторії. Вартувало мені зайняти стільчик, як він узяв ще один і поставив його поряд. Коли нам почали роздавати ноти, він впевнено мовив до мене: «Я вже їх маю і я з Вами поділюсь!». Під час розпівок він знудився. Він так і сказав мені тихенько майже на вухо: «Мені нудно!»

– Чому?
– Я вже це все знаю!
– А Ви давно займаєтесь?
– 2 роки
– ооо, то Ви самі можете викладати!
– ЄЄЄССС – підмигнув він по-змовницьки

Він щось занотовував у телефон, коли я спитала на якому інструменті він грає. Він сказав, що на ударних, а я подумала, що це вельми круто.

Заняття завершилось, дехто лишався послухати старшу групу.

– А Ви йдете чи лишаєтесь? – запитав він у мене
– Йду
– ЄЄЄЄССС! Тоді йдемо разом!

Люди вже встигли зауважити цю неприховану увагу до моєї персони, проводжаючи її скромними усмішками.

– То що, ходімо?
– Ходімо, Вас провести? – несподівано питаю
– А Ви можете?
– Так
– Клас! Звісно, проведіть!

Ми дочекались на трамвай. Я спитала чи він купуватиме квиток. «Ні, я можу не купувати, мені дозволяється їздити просто так, – мовив він, після чого, витримавши невелику паузу, нахилився до мене і продовжив загадково: Але по секрету скажу, що платити я таки маю, але ще жодного разу ніхто мені нічого не сказав».

Ми вийшли у центрі і пішли в сторону його дому, розмовляючи про все на світі. Зокрема він розповідав, що від нього втік кіт, якого він дуже любив.

– Тварини, часом, дивні. Ти їх любиш, а вони втікають – мовив він дещо засмучено
– Може той кіт просто захотів стати диким і жити на волі?
– Ну як так? Ні! Я ж не тримав його у клітці! Я ділився з ним своєю їжею, гладив його. Корм я не давав, корм – то хімія! Я його так любив, а він втік і навіть не подумав про те, що зробив мені дуже боляче!

Потім він розповів про дахи, мовляв, десь отут можна вилізти на горище, а там – дуже гарно. «Хоча я там ще жодного разу не був!» – вмить додав він.

– Там, мабуть, страшно – кажу
– Та де! Що там боятись?
– Висоти наприклад
– Дурниці, ну чого її боятись? Падати боятись? Ну впадеш, ну максимум поб’єшся, тебе заберуть в лікарню на кілька годин…
– Дуже оптимістично. А якщо щось зламаєш?
– Дурниці! – відмахнувся він.

Врешті ми дійшли до його будинку.

– Ну що, побачимось за тиждень? – спитала я
– ЄЄЄЄСССС – усміхнувся він
– Тоді бувай
– Бувай!

Я вже встигла розвернутись і зробити кілька кроків, коли позаду почулось «Зачекай!!!».

– Що?
– Мені потрібна Ваша допомога!
– Га?
– Мені потрібно, аби Ви подзвонили у дзвінок, отой найвищий.

Я усміхнулась, підійшла та натиснула на кнопку.

«Отепер бувай» – підмигнув 7-річний друг, який у висоту ледь сягав мого живота і в житті якого не існувало жодних бар’єрів. Навіть оцей височезний дзвінок не викликав у нього жодного спантеличення. Мені ж лишилось зникнути у туристичному натовпі, усміхаючись до самісінької домівки.