У мене стався дуже прикрий випадок – зникла сд-карта з усіма фотографіями з Непалу. Половина кадрів, на щастя, зберіглась на комп’ютері, але інші втрачені 🙁 Не можу передати, наскільки засмучує мене цей факт, але я мушу продовжувати розповідь, тому, місцями розбавлятиму її фотографіями з Женіного телефону.
День 8
Ми з Ж. прокинулись і побачили гори. Незважаючи на головний біль, швиденько натягли теплі речі та побігли на двір.
Спершу милувались озером, потім почали набирати висоту, вирішили пройтись до льодовика.
Минули поле з фекаліями яка. Їх тут висушують, а потім палять в пічці для обігріву їдальні. Запах від того не надто приємний.
Дійшли до льодовика і застигли.
Слухали, як він живе своїм життям. Щось осипалось, щось тріскало, щось падало у воду.
До краю краще близько не підходити, адже він теж осипається, льодовик потроху з’їдає найближчі гори.
Температура нарешті опустилась до такого рівня, коли мені було зручно одягнути повний комплект трекінгової куртки Alpinus Makanda, а саме товстий фліс і зовнішній слой з мембраною. Було комфортно і тепло.
Ми з годину погуляли вздовж льодовика і повернулись до лоджа, щоб поснідати. Близько першої повернулись Павло і Саймон з Гокіо Рі. Виглядали вони змученими.
Ще цікава річ – у Гокіо живе пес, який щодня бігає на Гокіо Рі разом з туристами і там собі засинає калачиком. А потім спускається вниз. Господиня лоджа розповіла, що цей песик колись прийшов разом з трекерами аж із Намче. Тепер він живе тут і вони годують його далбатом.
Ми з Ж. ще трохи прогулялись околицями, зайшли у тутешню пекарню. Кажуть, що це найвища пекарня світу 🙂 Посидіти нам тут не вдалось, адже людей було море і шум стояв шалений. Зате ми купили по шматочку брауні і він виявився одним із найсмачніших, який мені доводилось куштувати. Він не схожий на класичний рецепт, цей брауні більше нагадує бісквіт, але все рівно він дуже смачний.
Загалом день був досить матрасним, голова ще трохи боліла, йти далеко не хотілось, тож по обіді і до самого вечора ми ховались у спальники і читали різні книги.
День 9
Сонячний ранок і свіжий сніг. Пора утеплюватись. Одягаю термуху Campus Hodia + Vaxa і тягну Женю робити красиві фото. Непальці спостерігають із подивом.
За сніданком вирішуємо із хлопцями прогулятись до наступних озер, а далі переходити льодовик і зупинятись у селищі Такнак. Так і робимо. Гуляємо околицями Гокіо, тут неймовірно красиво.
Сонце шкварить і в термусі вже гаряче, зате в холоді вона добряче рятує.
Також ми взяли протестувати горнятко Campus Byrd.
Зробили кілька гарних знимок і зрозуміли, що для трекінгу воно не підходить. Його варто брати з собою або в офіс або на рибалку.
Повернулись до лоджа, де добра господиня пригостила нас апельсиновим чаєм. Ми подарували їй горнятко, а вона принесла ще усім по пачці печива. Дуже привітна і позитивна жінка.
Рюкзак на спину і знову набирати висоту аби вийти на льодовик.
Далі – спуск по сипусі і перехід по камінням та піску, які вкрили лід із численними тріщинами. Часом трохи моторошно, адже мозок відразу малює картини падіння десь вниз.
Насправді я от зараз пишу про це і все виглядає цілком безтурботно, але, згадуючи той перехід, мені було не дуже легко – боліла голова, я не милась кілька днів, шкварило сонце, нудило, посварилась з Ж. Цілий букет позитиву 🙂
Також я тоді почепила на рюкзак сонячну батарею, яка ніяк не хотіла заряджатись. Вже на виході з льодовика, долаючи різкий підйом, на зустріч мені вийшли два європейських дідусі і, сміючись, запитали чи я заряджаю себе. Певно так і було.
Невелика пауза, приблизно 1 км і ми у лоджі в селищі Такнак. Тут також дуже приємний власник, доволі класні кімнати, окремі туалети на 2 номери, гарячий душ і непогана їжа. Словом, гарне місце аби набратись сил перед наступним днем і перевалом Чо Ла.
День 10
Ми прокинулись досить рано, але якось нікуди не поспішали.
Ми наївно вірили, що сьогоднішню відстань подолаємо швидко. Якби ми знали наскільки ми помилялись.
Сніданок, традиційне пакування усього, що витягнув напередодні, рюкзак на спину і нагору. Від лоджа відразу починається солідний набір висоти. Спершу ми йшли стежкою у кулуарі. Далі дорога плавно перейшла у полонину. Десь далеко на горі виднілись прапорці. “Це перевал!” – хибно думали ми, тож взагалі перестали поспішати.
Ми йшли і насолоджувались краєвидами, зупинялись посидіти тощо. Нарешті ми опинились біля прапорців. Павло із Саймоном пішли вперед, ми їх не бачили. Далі питання – куди йти, адже стежки розгалужуються, а ЖПС пішов із Павлом.
Кілька хвилин чекаємо, доки на горі не з’являється хлопець з портером. Питаємо де ж тут Чо Ла Пас. Обидва вказують на чорну скелю навпроти. Що? Де? Там ж нема ніякої стежки!
“Looks like impossible from here, I know” – каже хлопець, а портер хитає головою і стверджує, що ми вийшли запізно. Але у нас немає варіантів, ми трохи в шоці наближаємось до тих чорних скель. Я до останнього не вірю, що стежка йде крізь них, я з надією дивлюсь на сніг ліворуч і сподіваюсь, що нам туди.
Зустрічаємо ще кількох туристів, усі кажуть, що там тяжко і слизько, усі змучені і абсолютно невеселі. Що ж нас чекає на тому Чо Ла?
Робимо зупинку перед підйомом на перевал. Женя випадково знаходить записку від Павла, де він написав, що пішов далі годину тому. Окей.
Перша половинка підйому складається з великого каміння, по якому скачеш, як козлик. Я йшла по ньому і весело згадувала, як колись давно мені було страшно ходити по Горганах. Інша штука – тут не було ніяких вказівників, ніякої стежки, ніяких маркувань. Рятував пісок на каменюках, по ньому можна було зрозуміти, де найчастіше ходять люди, тож йшли ми “за піском”.
Також мене насторожували 2 великі скелі, які погрозливо звисали над нашими головами. Скелі може й не такі страшні, а от сніг зверху явно давав зрозуміти, що у випадку лавини він піде на нас. Ми старались пройти це місце пошвидше і нам це вдалось.
Ми вийшли на основний різкий підйом до перевалу. Позаду ми побачили непогану стежку ліворуч від великого каміння. Ми її пропустили. А зверху, метрів за 100, хтось нам помахав. Це був Саймон. Не знаю як Женя, а от я відразу підбадьорилась і зраділа, що ми когось наздогнали.
Сипуха під ногами ставала звичною, але підйом набирав градус і ноги все частіше їхали вниз. Блін, ну як тут дертись наверх?! І саме в цей момент, саме тоді, коли найбільше це потрібно, ми почули знайомий голос. “Женя, Катя!Сюди!” – гукав Павло з-за каміння ліворуч.
Павло встиг побувати на перевалі, скинути рюкзак і повернутись за нами. Він спершу ліз нашим маршрутом і прозрівав, а виявилось, що можна подолати усе легше, варто лише слідкувати за кам’яними пірамідками, які хтось спеціально вибудовував, аби позначати шлях.
Павло забрав мій рюкзак, йти стало легше. Нас ще обігнав молодий непалець, який весело спитав куди ми йдемо і побіг собі далі, наче то звичайна прогулянка.
Нарешті ми досягли перевалу.
Тут хотілось побути довше, адже гори з обидвох сторін просто зачаровували і ти не міг на них надивитись. Час тут зупинявся і плив кудись тихенько у своєму ритмі.
Але чорна-чорна хмара, яка насувалась на нас, змушувала поквапитись, тож ми поспішили спуститись на ще один льодовик. Добре, що я була тут не одна, бо спускатись з рюкзаком було непросто: сипуха не закінчилась, натомість стежка часом обривалась і тобі потрібно було сідати і шукати прогалину, куди поставити ногу, аби дістати до землі. Хлопці допомагали приймати рюкзак і страхували мої спуски.
Ми дійшли до снігу і попрямували вздовж великої тріщини, яка виглядала особливо зловісно. Обійшли тріщину і вийшли на сніжний спуск. Про всяк випадок, одягли з Ж. крампони, які придбали у Катманду. Так йшлось впевненіше.
Долина льодовика досить скоро перейшла у черговий підйом серед каміння, а вже згодом ми вийшли на галявину де стежка обривалась. Далі було урвище і величезні слизькі мокрі глиби, серед яких кружляли чорні ворони. Ну і куди ж далі?
ЖПС Павла вперто показував, що стежка є, хоча її не було. Варіантів 0, довелось дуже акуратно спускатись по великому камінню і намагатись не дивитись вниз.
Хлопці часом лаялись. Десь на скелях почали з’являтись стрілки, які вказували напрям донизу. Каміння ставало меншим, а ми тішились, що майже здолали таке випробування. Нарешті ми побачили повноцінну стежку і кам’яну лавочку, що означало наближення до цивілізації. Ми зраділи, як діти.
Вечоріло, а нам ще потрібно було дістатись до селища Дзунгла. Здавалось, що воно тут поруч, але знову ж таки, похибка. Ми спускались, а потім дуже-дуже довго йшли долиною вздовж річки.
Обабіч ховались за вечірніми променями високі білосніжні гори. Здавалось, вони стали геть близькими до нас. А ми йшли і все припускали котра ж з них могла бути Еверестом.
У цих довгих переходах є одна образлива штука. От ти йдеш, і ти голодний, як вовк. І мрієш ти про картоплю, або дал-бат. Але, доки ти доходиш до кінцевої точки, ти настільки змучуєшся і чуєшся зле, що апетит зникає, натомість прокидається нудота.
От і зараз я мріяла про величезну порцію рису, але дорога все не закінчувалась. Ба більше, вона звернула у підйом. Сонце майже сховалось, лишились рожеві тіні. На горизонті з’явився романтичний силует, який сидів самотньо на великому камені. Це був Павло, який знову пішов вперед. Він встиг забронювати для нас кімнати і от вже більш ніж пів години сидів тут, чекаючи на нас.
Коли ми нарешті дійшли до лоджа, вже геть стемніло. Мені не хотілось нічого, але хлопці вмовили виповзти з номера на чай і момо, які я так і не спромоглась доїсти. В їдальні, як завжди, було багато трекерів. Раптом вимкнули світло і винесли хенд-мейд торт з панкейків. У туриста за сусіднім столиком було день народження, тож усі присутні заспівали “Happy Birthday”. Ех, ці туристи. Ніхто нікого не знає, але ж затишно та тепло, наче всі рідні.
Так і минув цей довжелезний день. Ми були дуже враженні сьогоднішнім перевалом і ще не одну годину відходили від нього, як фізично, так і емоційно. Ну а потім, ми не раз жартували про Чо Ла Пас, пропонуючи зворотній шлях знову закільцювати через нього.
Pingback: Everest Base Camp travelogue. Частина 4 | The art of life()