Цього року я опинилась дуже близько до організації вело-івенту, і не простого, а самого Чемпіонату України з ДХ. Сказав би мені хто про це рік тому, повірила б я? Думаю, ні … Але будемо послідовними.
Напевно, багато хто знає, що в цьому році Чемпіонат України мав відбуватись в Криму. Все йшло гладко, ми з хлопцями з Fraction часто виїжджали в Алсу для пошуку нових жорстких траєкторій (мушу зазначити, що виглядали вони дійсно непросто). Наближався термін початку будівництва …
Незабаром настав зимово-весняний період, який змінив у наших буднях дуже багато. Крим якимось чином опинився в іншій країні, а ми зі Спіді повернулися в мій рідний Львів. Всім було сумно, але наш лідер Діма Бахонько не збирався здаватися і кидати Чемп. У нього навіть з’явилася ідея провести його на свіжоспечених трасах Сапуна. Однак ФВУ сказала “ні” і нам довелось шукати інший вихід.
Вихід знайшовся у вигляді чарівного пенделя від Діми та “запасного аеродрому” Пилипець. Почалась підготовка. Я наполягла на окремому сайті, який накидала за 2 дні з ангіною і температурою в 38. Саша цілим днями сидів на телефоні, домовляючись з усіма про все. Діма Бахонько створював для нас дизайн. Тарас Гіпп погодився стати головним фотографом гонки. Льоша Смірнов долучив дружину до перекладу нашого сайту (у нас там аж цілих три мови :). Псіса запропонував проспамити поляків, чехів та інших наших сусідів. Мішаня розбирався зі спонсорами. Рома Романюк підкидав ідеї медальок і кубків. Долучались усі.
Але найбільше мене вражало, що все давалося відносно простіше (ніж, приміром, минулого етапу кубка України в Пилипці): люди охочіше йшли на контакт і дуже вітали нашу ініціативу. У мене особисто склалось враження, що всі події таки щось змінили всередині нас, і мене, як дівчинку, це часом дуже розчулювало.
Ми накидали окремий анонс для поляків, після чого я розіслала його всім своїм знайомим з Польщі. Поляки теж були відкриті, бажали нам якнайшвидшої стабілізації в країні, радили до кого звернутися для поширення інформації про Чемпіонат і т.д. В результаті наш анонс з’явився на декількох великих польських МТБ-порталах і це не могло не тішити. Забігаючи вперед, скажу, що із закордонних гостей нас відвідали лише мадяри – в Польщі в ці дати проводився етап кубка, а в Угорщині – урбан-дх.
У той же час я продовжувала дивитись буржуйські відео, мріяти про свої жіночі МТБ-курси і ламати голову над тим, як активізувати нашу прекрасну половину в дх. Будучи об’єктивною, я розуміла, що на даному етапі провести якийсь окремий івент для дівчат мені одній не під силу, але провести його хотілось дуже сильно. Я не можу це пояснити, але моя уява чомусь намалювала майстер-клас з братами Приймачеками. Я чітко уявила Льошу з широченною задоволеною усмішкою, серйозного Єгора і групу дівчат.
Як тільки я все це намалювала у своїй голові, то відразу почала штурмувати Сашу з проханнями написати Льоші Приймачеку і поговорити з ним стосовно ідеї жіночого майстер-класу. Але Спіді не довелося довго штовхати, адже буквально за кілька годин нам написав Саша Руденко, менеджер Primach Team і сам запропонував провести майстер-клас. Чудеса та й годі …
Під моїм керівництвом оперативно народилась окрема афіша для майстер-класу. “Хочу, щоб там були два Приймачі, рожевий колір, сердечка, квіточки, ванілька і все таке дівчаче!” – писала я Дімі. Сердечок так і не додали, але ефект вийшов правильний – Саша Руденко, по-моєму, був трохи в шоці 🙂
Як я вже говорила, все якось само собою вимальовувалось у цілісну картину. Люди самі дізнавались про нас і пропонували свою допомогу. Таким чином у нас в партнерах з’явилось кафе-велолокація Radler, яке зайнялось організацією розважальної вечірньої частини. Також до нас приєднався Марко, який привіз своїх хлопців-механіків і взяв на себе всі ремонтні роботи гоночних апаратів учасників змагань.
Загалом усе йшло, як по маслу, а у мене всередині стискалось серце і на очі навертались сльози, адже навколо нас збиралися світові люди і всі об’єднувались для великої спільної мети …
Перше розчарування
Настав день “ікс” і ми відкрили попередню реєстрацію. Ми очікували великого напливу, зависання сайту та ін., але цього не сталося. Реєстрація провисіла 2 тижні, а у списку учасників красувалось всього 20 осіб. Ми дуже засмутились. Я обурювалась, мовляв, як же так, всі завжди кричать “чому ніхто не організовує змагання”, а тепер всім було просто начхати … На жіночий майстер-клас теж особливої уваги не звертали. Це був фейл.
Довелось робити те, до чого доводиться звикати – зціпити зуби і працювати далі, не дивлячись ні на що. Я розіслала повідомлення усім знайомим дівчатам, всі відповідали якось мляво. Приймачі навіть організували конкурс так званого “СЕЛФІ”. Дівчатам пропонувалось зобразити те, як вони готуються до гонки і отримати приз. Віддачі нуль. У мене склалось враження, що це або нікому не цікаво або нас просто ніхто не хоче читати. Саша навіть озвучив бажання провести змагання і на цьому закрити лавочку, адже навіщо і для кого? …
Але одного разу я прийшла в офіс, увімкнула комп і звично почала гортати стрічку соцмереж. “+3 нових учасника” – написав Спіді в Скайп. Ок. Гортаю далі. Натикаюсь на фото дівчинки на ім’я Яринка Мельничук. “Are you ready for Pylypets?” і фото, яке стало початком конкурсу від Приймачів. Я зойкнула і застрибала на стільчику від радості. АААААА! Дівчинко, ти навіть не уявляєш наскільки ти повернула мене до життя за допомогою цього фото! Величезне тобі спасибі! (До речі, я так і не побачила тебе на МК, але бачила з підйомника на трасі. Чому? Хоча підозрюю ймовірність нашого косяку з регламентом 🙁 )
З цього моменту все змінилось. Люди почали реєструватись пачками. З кожним днем нас ставало дедалі більше і кожен день я в паніці писала Дімі в скайп з проханнями намалювати чергову партію номерків. Окремо хочу відзначити кількість зареєстрованих дівчат – 7 осіб. Здається, така кількість саме українських учасниць у нас в країні назбиралась вперше.
Останні два тижні перед змаганнями були найжорсткішими. Саша поїхав з хлопцями ремонтувати трасу в Пилипець, а на мені зависли інші дрібниці. До того ж я підписалась провести жіночий МК з базового ТО велосипеда в рамках Львівської “майстерні міста”, тож мій розпорядок виглядав наступним чином: підйом о 8 ранку, похід до лікаря на процедури від ангіни, пробіжки в поліграфію, нову пошту і магазин з потрібними для гонки речами, пробіжка в офіс, додому, підготовка презентації на МК з ТО, сон після першої ночі і так по колу .. .Коротше, я втомилась і вирішила поїхати в Пилипець відразу після майстер-класу, щоб хоч якось підготуватись до змагань у ролі учасника …
Дивне почуття. Я так давно нікуди не їздила одна. Три рюкзаки, електричка, цигани, Воловець, захід сонця і очікування “Приймач-таксі”. Хочу відзначити, що за весь тиждень перебування в Пилипці, я особливо до змагань і не підготувалась – підйомник працює до 6 і Катя за комп’ютером віддалено теж працює до 6 (комп’ютер я починаю щиро ненавидіти). З 19 по 22 червня теж було непросто – ніби як вже зі своїми обов’язками відстрілялась, але телефон то й справа розривався.
На цьому я закінчу свою першу частину звіту, яка стосується організації, адже далі я перевтілююсь в простого учасника Чемпіонату і мова піде про зовсім інший бік медалі. Кого я ще не згадала – я Вас обов’язково згадаю в наступній частині 🙂 Далі буде …
Pingback: Чемпіонат України: зовні і всередині. Частина 2. Ззовні | The art of life()