Якби хто розказав мені в січні 2013 про все,що чекає на мене в цьому році, я б довго сміялась. Розчаровуватись, шукати себе, подорожувати, почати катити дх і,врешті, опинитись в іншій точці України – хіба це виглядало б тоді реальним? Ні.
Що ж, спробую підсумувати цей вельми насичений рік.
(про зиму і весну)
Традиційно він (рік) починався з зимового сезону. Вилазки в гори були, але їх було не так багато, як хотілось. 2 рази вдалось вихопити справжні павдер-дейс і відчути себе в Японії. Рівень катання на лижах, на жаль, помітно підняти не вдалось.
13 січня відбувся епічний беккантрі-похід на г.Лопата, де у нас закінчилась вода і їжа, де ми прийняли ряд безглуздих рішень, і дивом ледь живі потрапили до цивілізації по 1 ночі. Тепер ми з Сірожою згадуємо про цей похід з гумором, мовляв, треба повторити, але обов”язково забути воду, їжу і ліхтарики. І,хоча, ми жартуємо, я знаю, що ми таки підемо в цей похід, але вже з більшою кількістю мізків.
Я не пам”ятаю як закінчилась зима і в мої двері тихенько постукала весна. Пам”ятаю, що в мене було довге густе волосся, я була сама і, чомусь, знову пішла на фотокурси. А потім була незабутня поїздка в Грузію, яка зірвала мені дах і дала свіжий ковток повітря, емоцій та вражень. Можливо на мене так діяло високогірне повітря, а можливо посеред цих висот дійсно є щось магічне та містичне, але я постійно почувала себе наче під кайфом. Я багато ходила пішки, робила невдалі кадри і відчувала себе абсолютно щасливою. Мені більше нічого не було потрібно.
Та зворотній квиток на літак витягував мене із цієї ірреальної казки, лишаючи лише теплі спогади.Довелось повертатись до міста, яке завжди тиснуло на мене. Потрібно було знайти компенсацію. Я витягнула свій велосипед і почала кататись. Кожні вихідні. Дійсно кожні. Я побувала в Яремче, сходила третій раз на Говерлу, спробувала стрибнути перший вильот на Довбуш-ДХ і отримала легкий струс. Потім були мої перші змагання в Польщі, багато емоцій та боротьба із собою та власними страхами. Був закладений початок великої дороги. Також варто відзначити “Першу сотню” – марафон на 100 км, який ми проїхали з Ніфльою на шосерах, ну але це було не сильно складно)) А ще я дуже полюбила ранковий біг…
Повернення до Львова на зйомну пусту квартиру, знову будні. Приїзд мами на кілька тижнів, легка атмосфера, яка супроводжувалась суперечками через мої захоплення + МК з приготування борщу Згодом мама полетіла, а я поїхала на Чемпіонат України на Буковель, де випадково отримала титул Чемпіона України з ДХ серед жінок (чи випадковостей не буває?).
Так чи інакше, але ця поїздка до Буковелю змінила в моєму житті практично усе. Мені зробили пропозицію від якої у мене в буквальному розумінні відвисла щелепа ( і про яку я розкажу , мабуть, вже у 14 році); пропозицію, через яку у мене з”явилось багато нових знайомих та друзів; пропозицію, через яку я зараз перебуваю в іншому кінці України…
(про літо і дх)
Я загорілась азартом, почала їздити на змагання. Це був цікавий новий досвід. Було міні-дх в Одесі, був Буковель байк-фест, де я зрозуміла наскільки мені не вистачає фізухи та техніки. Усі ці поїздки лишали по собі дуже яскраві емоції. Мені все це подобалось усе більше. Було кілька незвичних фотосесій, з байком і без. А ще я майже стала блондинкою.
Після Буковелю, я морально готувалась до 2 етапу Кубку України в Пилипці. Їхала, відверто кажучи, погано. Але це ж був лише початок. Проте, мене все більше турбували коліна. Мені діагностували початкові ознаки артрозу.
(Ненавиджу нашу медицину. Ніхто не може сказати нічого конкретно, усі тікають від прямої відповіді, приписуючи якісь непотрібні пігулки. От дивлюсь на зарубіжні відео, де райдерів після переломів стегон ставлять повністю на ноги за 3 місяці і заливаюсь гіркими сльозами. Чи є в нас такі професіонали, які дійсно знають свою справу? Я хіба знаю лише одного такого реабілітолога.)
Після діагноза невдало падаю і розфігачую коліно. Таки, карма. Випадаю майже на місяць, тепер у мене 2 гарних новеньких шрама. Та сумувати немає часу. Одного дня мені дзвонить Оля і каже,що взяла нам квитки в Крим. 2 тижні на холодному морі. Здається, ми купались аж 2 рази. В цей час моя апатія до віддаленої роботи стає все більшою. Я не відчуваю розвитку, і мене починає нудити від вордпресу) Я думаю, що це,мабуть, не моє. Згодом мене звільняють, що є цілком логічно 🙂 Я оптимістично налаштована, тому особливо не пригнічуюсь.
З коліном почуваюсь не дуже впевнено, але ще весною у мене була поставлена ціль – повернутись до Польщі. Сюди я їду з Сашою, який якось несодівано з”явився в моєму житті після того ж Буковелю. Польща, як завжди, чиста та охайна і якась особлива. Мабуть, тому я так люблю сюди навідуватись. Після травми не зовсім довіряю коліну, але заїжджаю на 3 місце. Я тішусь на подіумі, а люди внизу вітають Сашу, який тримає за мене кулаки.
Відразу після Польщі, ми їдемо до Алушти. Знаючи, що тут будуть зубри російського дх, ставлю лише одну ціль – доїхати. Від мене очікують більшого, але я ще не готова. Черговий раз падаю, заробляю кілька гематом, але разом з тим отримую іще досвід. Я задоволена, хоча я передостання. Таким чином, і закриваю дх-сезон та продаю свого вірного коня.
(про осінь і роботу)
Повертаюсь до Львова, вирішую дрібні справи, стрижусь, перефарбовуюсь назад в натуральний колір, і … знову їду в Крим. Я й сама не зовсім усвідомлюю,що взагалі відбувається, але на 2 день я знаходжу роботу. Виглядає наче хтось зверху вирішує усі мої проблеми і каже “Хей, розслабся, ми все зробимо!” .
А виглядало все дійсно якось неймовірно, адже тільки-но я опинилась в Криму, як до мене постукав тутешній рекрутер, мовляв, кажуть, Ви тепер у нас і шукатимете роботу, приходьте. На місці я чесно розповіла про свій досвід і знання. Рекрутер скерував мене ще в одну фірму (де якраз шукали людей відповідного рівня) і, прощаючись, сказав: “Не хвилюйтесь, ми Вас без роботи точно не лишимо”. Так дивно і водночас приємно це чути від чужої людини в чужому місті…
Ще одна співбесіда і через 2 тижні на старт. Я наївно думала, що знову буду працювати з простою версткою і поступово вчити щось складніше. Та мені відразу дали рендерінг джс-таблиці з різними функціями з викликом аджаксу. Я 2 чи 3 дні тупо продивилась в монітор, згадуючи, як на одній із попередніх робіт джава-джуніки перший тиждень сиділи так само. Тепер я їх прекрасно розуміла.
А ще було тяжко психологічно вливатись у сформований колектив, після року роботи вдома. У мене тремтів голос, плутались думки, я червоніла і відчувала себе повним дибілом 🙂 Але поступово влилась. Джаваскрипт перестав бути страшним )) Колектив виявився дружнім і веселим (ех, я 2 місяці була єдиною дівчиною серед чоловіків). У мене кльовий вчитель, який чітко ставить завдання і чітко пояснює що і як, якщо мені щось незрозуміло. Але найголовніше – мені цікаво. Я боялась, що буду тупитись у монітор і знову думати,що помилилась, але, на щастя, цього не сталось (сподіваюсь і не станеться). Як не дивно, але я ходжу на роботу із задоволенням, лишень трішки непокоюсь про її подальше гармонійне поєднання з хоббі під час нового сезону змагань…
(Про початок зими)
Зима – не зима. В Криму було трохи снігу (в горах – не трохи). Було море, холодний сильний вітер і лайтове катання на велосипеді в кінці грудня. Зараз тепло. Я нарешті придбала власний килимок для йоги і час-від-часу навідуюсь в йога-центр. Мені дуже подобається кімната в якій ми займаємось – вона уся у вікнах, і зранку, під час сур”я намаскар, ти бачиш , як сходить сонце. Це дуже красиво.
Чого хочеться більше – більше годин на добу, щоб розподілити їх на себе і такі потреби, як художні книжки, написання постів тощо. Чого не вистачає – не вистачає лиж. Хоча тут люди їздять на Ай-Петрі і дехто знаходить там навіть фрірайд. Сподіваюсь, мені вдасться знайти компанію і долучитись до тутешніх райдерів 🙂
А ще зараз святкова пора і дуже часто доводиться загадувати бажання: бачачи справжню падаючу зірку, випускаючи в небо ліхтарик, чи підписуючи сувенірного дерев”яного коника. І тут я гублюсь у потоці думок, тому що бажання – точно не матеріальне, для матеріального у мене є готовий вішліст. Бажання – не пов”язане з поїздками, тому що я й так знаю, де хочу побувати. Я гублюсь… В цей момент я думаю про те, чого мені не вистачає у взаємовідносинах з близькими: терпіння, розуміння, стриманності, надання необхідної підтримки… Я не хочу бути надто егоїстичною і задовільняти лише свої потреби. Я не хочу ображатись на людей через їхні слова (тому що усі ми по-різному доносимо свої думки). Я хочу розуміти, що в разі чого можу бути моральною опорою близькій людині… Я не знаю, як точно описати чого конкретно хочу від себе, але, мабуть, я просто не хочу бути гівнюком. Я вмію красиво писати, можливо, вмію створювати образ, але зараз я думаю, що хочу попрацювати над собою…
Я не знаю, що мене чекає за завісою 14 року, але хочу, щоб він був не менш насичений, ніж 13. Я хочу бачити в ньому багато позитивних емоцій, близьких людей і цікаві поїздки. Стосовно власних цілей – у мене традиційно буде окремий коротенький пост, тому що, як не дивно, ці цілі вимальовуються в реальність.
Якщо хтось дочитав цей потік свідомості, то хочу Вам подякувати і також побажати гарного року, внутрішньої гармонії і чітких бажань. Тому що, якщо Ви точно знаєте, чого хочете – Ви це отримаєте. З Новим роком 🙂
