У пошуках благословення в Гімалаях

Вночі мені наснились двоє монахів, які пересікали великий міст у напрямку до мене. Один був буддистом, інший –індуїстом. Обидвоє кликали до себе. А я не пішла до жодного і прокинулась.

Тут, коли відчиняєш двері, спершу мружишся від безжалісного сонця. Воно вже по шостій ранку встигає набрати сили і сяяти нею поміж чисельних льодовиків. А далі – бачиш картинку, настільки велику та потужну, що мозок відмовляється сприймати такий масштаб.

Відразу навпроти твоєї веранди, гордо, вже як кілька тисячоліть, розкинулась велика Гангапурна. І вона настільки близько, здається, можна потягнутись рукою і торкнутись її верхівки. Але ти – лише маленька людина без відповідної підготовки, тому тобі нічого не залишається окрім того, як спостерігати за нею дещо замислено і трішки загадково усміхатись.

Однак, сьогодні у мене інша мета. Кажуть, по інший бік від величного льодовика, є старенька гомпа – невеличкий буддистський храм, що знаходиться над селищем на висоті 4 тис. м. Кажуть, що там живе 100-річний монах, який благословляє кожного гостя. Не знаю, навіщо мені це, але всередині зароджується велике бажання дістатись до цього місця.

Я дерусь догори по вузенькій стежинці. Через необачність думаю, що білий пам’ятник, який знаходиться доволі близько – і є та сама гомпа. Та на мене чекає розчарування, ніякого монаха тут немає, лише вітер та танцюючі прапорці. Хм… Подорожні туристи кажуть, що храм взагалі знаходиться на іншій горі, але моя інтуїція каже, що це не так. Тоді де ж він?

Повертаюсь до селища, однак якась невідома сила тягне мене назад, на гору… По четвертій вирішую повторити спробу. Спиняю місцевого і питаю де ж знаходиться той храм, де 100-річний монах благословення дає. Місцевий вказує на скелю і каже: «Ооон там!».

– Але я вже там була і це лише пам’ятник
– Та ні, не цей, лівіше!

Як не вдивляюсь, але нічого не бачу, окрім якихось палиць. Дякую чоловікові і знову дерусь до гори, можливо звідти я помічу цю міфічну гомпу.

Нічого, нічого немає. Та інтуїція веде мене по стежці, знову до білого буддистського пам’ятника. Десь згори невпинно іржуть коні, наче кличуть до себе. Несподівано помічаю білу цятку. Нічого собі, невже це і є той храм? Але він майже на верхівці цієї величезної скелі!!! Чи встигну я подолати таку відстань до темряви?

Вирішую продовжувати шлях, а там орієнтуватись відповідно до сонця. Як не встигатиму до заходу – поверну назад. А тим часом, шлях мій не дуже простий – тоненька стежка вкрита сипучим шаром пилу. Вона наче танцює – то вліво, то вправо, то вигинається поміж каміння та поодиноких дерев, а згодом й зовсім підривається і переходить в стрімкий підйом.

Мені страшно. Я геть одна і ноги тримають мене на землі не так вже й впевнено. А якщо я впаду? А якщо зірвусь в прірву? Я двічі думаю про те, щоб розвернутись назад, але якась невидима сила кличе мене за собою і я відганяю погані думки. Врешті, минувши найскладніший відрізок, опиняюсь на плато і … бачу вказівник «гомпа – догори 300 метрів». Що??? Ще вище??? Ех… ну що ж пішли…

Потихеньку і обережно, опиняюсь практично на верхівці скелі. Наді мною кружляють орли – великі, прекрасні і вільні. Поперед мене – захід сонця, а ліворуч – холодні і могутні семитисячники, які видихають крижані хмари.

І ось я бачу її – ту саму гомпу! Прямую до неї, ловлячи боковим зором входи до келій.

«Пффффф!!!!» – несподівано грізно фиркнув на мене великий як, обдавши мене дрібними краплями своєї слини. Я перелякалась і хотіла вже було розвернутись для втечі, однак як злякався не менше і відійшов собі далі по стежці.

Більше тут нікого не було: лише я, кілька дрібних птахів, орли та як. Монаха я також не знайшла, однак у цього місця дійсно була якась містична світла енергія. Я сіла на камінь і по тілу побігли мурашки. Я насолоджувалась пейзажем з висоти 4 тисяч метрів і ловила маленькі думки. Раптом я звернулась до Бога і Космоса.

Допоможи мені, Боже, навчитись працювати з негативними сторонами свого «я». Навчи боротись з егоцентризмом. Я не хочу порівнювати себе з кимось, не хочу заздрити, не хочу відчувати сарказм. Не хочу осуджувати, ставити штампи, мислити стереотипно, не хочу підносити. Господи, дозволь мені бути хорошою людиною, дозволь мені бути собою…

Мені стало дуже спокійно. Я б воліла лишитись тут на довше, однак сонце сховалось за обрій, мені пора було вертатись назад до селища.

І знову ця стежка, і знову страх. Я почала співати махамантру. І тут сталась дивна річ – з кожним метром страх зникав, а мої кроки ставали дедалі впевненішими. В 1 момент я відчула безмежну гармонію з усім, що мене оточувало. Таке враження, наче сама природа благословляла мене.

Несподівано внутрішній голос сказав: «Це каміння тебе не образить!». В момент стало так добре, так солодко, мені захотілось обійняти увесь світ… І я побігла! Я бігла вузькою стежинкою, яка ще з годину тому так лякала мене. Я бігла, сміялась і співала. З-за пагорбу з’явився непалець, який гнав табун коней додому. Намасте! І я вже біжу серед цих коней, наче частина їхньої зграї. Я – вільна. Я сміюсь.

Стемніло і я спустилась до селища. В цей день я шукала 100-річного монаха, щоб отримати від нього благословення, а знайшла гармонію і великий шматочок любові. В цей вечір я спустилась з чотирьох тисяч метрів з благословенням самого Всесвіту, в цей вечір я спустилась з несподівано відкритим серцем…

П.С. Кажуть, що монах досі живий, однак через вік його перевезли в храм в Катманду.