Ви вже знаєте, що у грудні я залишила офісну роботу і поїхала на місяць в Італію. Взагалі трохи дивна була поїздка. У мене було стільки очікувань, а вийшло, що я опинилась в іншій країні і мене з головою накрило депресією. Але це був такий собі період одужання. Спершу було боляче, потім ставало легше. І між байдужим лежанням на диванчику, комусь вдавалось витягувати мене у нові місця. Одним з таких місць стало 5terre (Чинкве терре).
Чинкве терре (5 земель – з італійської) – це 5 невеличких поселень вздовж лігурійського узбережжя. Серед них: Ріомаджоре, Манарола, Корнілья, Вернаца і Монтеросо. Одним словом, якщо Ви колись бачили в інернеті красиві картинки кольорових будиночків на скелях біля моря – це воно.
Дістатись сюди можна на авто, але найзручніший варіант – потяг, який курсує дуже часто. У інфоцентрах на вокзалах можна придбати квиток на цілий день і кататись туди-сюди скільки влізе. Там же Вам нададуть мапу і розклад руху.
Спершу ми поїхали у Манаролу. Так гарно і спокійно, коли навколо майже немає людей, зверху лунають дзвони церкви, а внизу шумить море. Ти просто сідаєш на сонечку і медитуєш. Як не дивно, я не зробила жодного фото кольорових будиночків з попсового ракурсу і з гарним світлом. Трішки шкода)
Блукаємо пустими вуличками, заходимо в пусті храми, минаємо самотні апельсинові дерева та виноградники. Навіть не знаю, що тут іще можна робити в такий час. Хіба малювати або читати книги.
Ось ці скульптури на задньому плані – ініціатива одного місцевого дядечки. Він власноруч конструює їх на Різдво, а ввечері вони засвічуються сотнею вогників. Гарно.
Далі рушаємо у Монтеросо. Тут якось дихається вільніше, відразу приїздиш на широкий пляж, та й дороги тут дещо ширші. Прогулянки босоніж по камінню, деякі забираю з собою.
А Ви бачите кам’яного велетня на задньому плані?
А потім просто лежу, інколи потягуюсь, інколи намагаюсь завести ноги за голову, щоб розім’яти спину. Люди косяться, але якось байдуже 🙂
Тут цікаві церкви: абсолютно прості, без золота та помпезності. Кілька статуй, лавочок та й все. Мені подобається. А ще цьоця розповіла, що тут є храм з прикрасами у вигляді черепів, але він, на жаль, вже був зачинений.
Напередодні ми заїжджали автівкою до Ріомаджоре – ще одного містечка, яке входить до Чинкве терре. Тут аналогічно тихо та безлюдно в цей час.
Вже потім звідкись узялась групка китайців, які заважали фотографувати, але ми встигли прогулятись тут до їх прибуття.
Ближче до моря, зустрівся італієць, який вирішив перекусити фокачею біля гарних краєвидів. Але він забув, що тут діє своя пташина мафія 🙂
І з нею потрібно ділитись
Ця чайка, здається, просто любить фотографуватись.
Ми гуляли по стежці, вибитій у скелі, яка виводить на шматочок кам’яного пляжу. Тут я вперше побачила справжню морську зірку, хоча й дохлу 🙂
В такий період про життя тут нагадують хіба рибалки.
Інколи на каміннях трапляється чиясь творчість.
Інколи тут можна просто посидіти і подивитись на море.
Але це було напередодні. Повернімось до Монтеросо. Ми хотіли потрапити звідси у Вернацу, але сіли не на ту електричку і потрапили знову у Ріомаджоре. Якраз на захід сонця. Коли я вийшла на перон, то просто зірвалась і побігла на вищу точку. Розумієте чому?
Ніколи я ще не бачила такий червонющий захід сонця. Цьоця пояснила, що такі краєвиди тут не рідкісні. Звідси й назва одного з містечок – Монтеросо, що в перекладі означає червоні гори.
Це той випадок, коли ти дуже жалкуєш, що опинився тут без штатива. Дуже сильно жалкуєш і намагаєшся витиснути максимум зі своїх рук і фотоапарата.
Тобі не залишається нічого іншого, ніж розслабитись і проводжати поглядом сонце. І губитись в його променях, губитись у вічності хвиль….
Як мені розповідали, містечка Чинкве терре в сезон – оаза мільйонерів та “нових рускіх”. Влітку тут безліч людей, часто відбуваються джазові фестивалі, проштовхнутись складно, одним словом, типовий дорогий курорт. Якось брат розповів, що в ресторан, де його друг працює офіціантом, завітав Абрамович з друзями і залишив хлопцю чайові у розмірі 300 євро. У багатьох італійців така сума може рівнятись місячній зарплатні, тому можете уявити наскільки шокований був приятель брата.
Кажуть, що з цієї причини (обертання немалих коштів), власники місцевих закладів та готелів – дуже високомірні, мовляв, якщо ти заходиш до них – ти вже їм щось винен.
Та я потрапила сюди абсолютно в інакший час. По-перше, був грудень і усі містечка пустували, по-друге, нещодавно вони пережили дуже страшну негоду. Літо видалось дуже сухим, а потім вдарили довгі дощі і з гір зі страшною силою спустились селеві потоки. Чинкве терре відрізало від цивілізації, а болото сягало другого поверху, було чимало жертв. Влада, стандартно, розводила руки. Італійці своїми силами допомагали землякам як могли: возили на човнах їжу, евакуйовували постраждалих, збирали волонтерів та чистили поселення. Чому ця негода відразу асоціювалась у мене з нехорошою кармою?
Негода трапилась в жовтні, а її сліди фактично лишились лише у містечку Вернаца – тут завершували відновлення головної площі міста. На вокзалі про лихо нагадувала величезна афіша з фоторепортажем нещодавних подій. Але, загалом, тут вирував спокій та своє маленьке життя. Ми гуляли вузенькими вуличками, старші люди вертались з вечірньої служби, магазинчики зачинялись.
Ми проходили повз лавочки з керамікою (а кераміка тут особливо красива!), коли звідти вийшла старенька бабуся і запросила нас завітати всередину, мовляв, вона вже зачиняється, але для нас почекає ще трішки. Моя цьоця вже здивувалась такій гостинності. Я купила тут магнітик і бабуся подарувала нам великий круглий лимон зі свого городу.
“А скільки він коштує?” – кинула цьоця, вказуючи на великого керамічного кота.
– Він не продається – відповіла старенька, після чого продовжила – Під час негоди наш магазин повністю затопило і увесь товар понищився. Вцілів лише оцей керамічний кіт, але кудись зник його хвіст. І, уявляєте, за кілька днів, онук, допомагаючи чистити площу біля моря, відкопав цей хвіст у горі болота! Ми приклеїли його назад і тепер це наш талісман!
Ми усміхнулись і повільно покрокували до станції. Сонце давно сховалось, за кутом тихо співало море, а я думала про тутешніх мешканців. Чи навчили чогось їх ці події? Чи зробили гнучкішими і реалістичнішими? Чи відкрили їм очі на інші цінності? Навряд. Люди не так часто змінюються, і не так часто вчаться. Але варто пам’ятати, що навіть серед 5 селищ, які думають виключно про гроші, обов’язково траплятимуться люди щирі, люди, які залишатимуться вірними собі та своїм принципам. Люди, які ввечері спеціально для Вас не поспішать закрити свій магазинчик лише заради того, щоб розказати Вам свою особливу історію…
