Сьогодні на уроці сальси (про те, як я туди потрапила колись напишу окремий пост)) ми вкотре мінялись парами. До мене підійшов симпатичний милий хлопчик і простягнув руку, щоб узяти мою. Не знаю, що зі мною сталось в цю мить, але я показово і від душі “дала йому 5”. Я більше ніколи не забуду цей погляд 🙂 Довелось згладити ситуацію скромним і грайливим “хі-хі”…
Ще зі школи я звикла бути серед сильної статі “своїм пацаном”. Я звикла вбирати штани, носити тяжкі рюкзаки, не скиглити, часом сміятись з брутальних жартів. Не знаю звідки ростуть ноги, але, можливо, звідси пішли й такі мої риси характеру як цілеспрямованість, твердість, впертість… Це класно до певного часу, ти ні від кого не залежиш і можеш покластись на себе. Ти можеш бути для хлопців братюньою і все частіше тебе по-доброму називатимуть “мужік”.
Тільки от стосунки з тими ж чоловіками щось не клеїтимуться. Ти непомітно для себе перетягуватимеш ковдру, забиратимеш усі обов’язки, зароблятимеш гроші і цим же знищуватимеш протилежну стать. А потім кінець, який вже стільки раз обведений лініями, що й здогадуватись нескладно – сама біля розбитого корита.
Власне, оце “сама” і є коренем усього зла. Сама складу план на тиждень, сама запланую відпустку, сама придбаю квитки, сама понесу сумки, сама дійду вночі додому тощо. Тому що горда і сильна, чого ж. А потім наступає момент, коли ти дуже змучуєшся від оцього “сама”, адже це все-таки складно. Я відчула цю точку роки три-чотири тому.
Після цього починається непроста і затяжна робота над собою, починається реабілітація. Ти вчишся давати чоловікам змогу проявляти їхню силу, вчишся відшукувати свою істинну природу і ставати жіночною. Вчишся не підіймати тяжкий рюкзак, вчишся не бігти вперед, вчишся малюватись і вбирати спідниці, вчишся просити про допомогу, навіть коли можеш обійтись без неї. А ще у тебе з’являється нова мантра – “я дівчинка!”.
Знаєте, і в цьому є свій кайф, в цьому полягає любов до себе. Адже ти можеш бути багатосторонньою: в неділю спатимеш в горах десь в наметі, а в понеділок бігтимеш містом у спідничці в перукарню. І, можливо, я колись дивилась з нерозумінням на дівчат, які стирчать по 3 години перед дзеркалом (що забагато – дійсно нездорово), тепер, на власному досвіді, усвідомлюю – коли я виділяю час на догляд та увагу до себе – почуваюсь наповнено та впевнено. В мені прокидається якась нова енергія і тоді мені хочеться усміхатись, сміятись і ділитись цим з оточуючим світом.
А ще кажуть, що багато залежить від сильної половини. Мовляв, коли поряд правильний чоловік, у жінки всередині природньо прокидається уся її енергія (коли хочеться варити борщі і народжувати дітей на нього подібних). Мені ще не довелось перевірити таку думку, але хіба обов’язково в житті на когось чекати для того, щоб дати волю жіночності і насолодитись нею? Чому просто не спробувати розкрити її в собі і вийти в житті на новий рівень? Чому б не перестати страждати від власної сили і скерувати її трішки в інше русло?
Колись моя цьоця розповідала як починала займатись танцями і намагалась брати ініціативу на себе. Одного разу її партнер зупинився і сказав:”Заспокойся, чоловік – Я!”. Як на мене, життя в цьому сенсі подібне до танців. Якщо ти розслабляєшся, довіряєшся, вчишся, набуваєш досвіду і дозволяєш себе вести – усе виходить красиво і гармонійно. А якщо напружуєшся і починаєш тягнути партнера – танець ламається і починає виглядати, як мінімум, дивним.
Я не закликаю сісти з канвою і зайнятись вишивкою, я говорю про таку річ, як рівновага в усьому. Проста формула: відкритись світові, випустити на волю мрії, піти в бажаному напрямку, відпустити потік внутрішньої енергії, довіритись серцю. Нічого нікому не доказувати, просто жити і насолоджуватись…
Я сама далеко не ідеальна, я часом сильно лажаю і інколи абсолютно рефлекторно можу “дати п’ять”. Але в якийсь момент я зупиняюсь і згадую просту мантру… Я – дівчинка. І це прекрасно.
