hide-the-pain-harold

That’s life: Втрачаючи дві роботи за один тиждень

Як виглядало моє життя останні пів року? Будильник на 7, ранковий вигул собак на 1 годину, дорога до психоневрологічного диспансеру, де від жовтня я прописалась волонтером. Активності, пацієнти, потім додому, дві роботи, до 12 ночі. І десь там перерва на вечірній вигул собак. 5 днів на тиждень. Ще раз на тиждень викроїти годину для особистої терапії. Раз на місяць – 6-денний модуль навчання в УКУ на магістерській програмі з психології. З 9 до 19:30. Ще десь година-півтори на добирання, якщо затори і якщо немає грошей на таксі. Часом помічала, що в мене з’являються такі нормальні синці під очима)IMG_8842

(отут намагаюсь не вмерти і дослухати лекцію з психоаналізу :))

Графік часом складний. Особливо важко було в тижні навчання. Велике інтелектуальне навантаження, поміж тим робочі питання. Вставати треба ще раніше, а ввечері просто падати в ліжко. Такий собі танець на межі вигорання. Але я втягнулась, і мені подобалось.

Я давно і немало працювала з дому, часом вовком хотілось вити від браку живих людей. А тут мені якось все так гарно склалось в одне ціле. У диспансері був колектив, спілкування, робота з людьми, терапія з пацієнтами. Часом тривожна, часом дуже емоційна, але цікава і багатогранна. Я сама не очікувала, що так сильно полюблю це все. Вечорами емоційне навантаження можна було заземлити у більш технічну і механічну роботу, в якій тепер відкрився новий сенс. Хоча, зізнаюсь, часом я дуже мріяла прийти додому, полежати і подивитись кіно. Але, мабуть, то не для мене)))

Мені таки вдалось вигоріти разок. Десь після свят. У мене з’явились стосунки і це стало тим моментом, коли баланс втратився. То так наче на вагу додається ще один маленький важіль і одна сторона повністю переважує. Довелось ремонтуватись, шукати більше часу на відпочинок і друзів.

То що з роботою? SMM, контент, технічні моменти. 2 роки на Штати і рік у локальній компанії. Моментами гнітило, бо я знала, що не хочу працювати в цій сфері все життя. Але коли з’явились психологія і процес зміни кваліфікації, я переглянула ситуацію. Робота була моєю опорою. Я винаймала квартиру, годувала собак і себе, оплачувала курси, позичала і розраховувалась за навчання. Але, загалом, ловила у всьому цьому процесі свій кайф. Я винайшла якусь свою формулу для власного світу. І мені в ньому було нарешті добре.

А потім все почало дуже швидко змінюватись. І хоч в українській компанії ніхто нічого ще не говорив, я знала, що мене звільнять. Туристичний бізнес, він якраз першим почав страждати. Для мене все було очевидно. Зрештою, так і сталось. Я не панікувала, це була робота, яка дозволяла винаймати мені житло. Але, якщо затягнути пояс тугіше, моя робота на Штати мене втримає.

Ще минулого тижня у черзі я ненароком підслуховувала телефонну розмову дівчини, яка стояла позаду. “Ну а що начальниці? Їй байдуже! – обурювалась вона,- Відправила нас додому, сказала “зрозумійте, нема як платити”. А нам що? Як нам платити за оренду квартири? Теж сказати “Зрозумійте, нема як?”???” У мене тоді виникли якісь двоякі відчуття. З одного боку – навколо страждали все більше людей, з іншого – мені було спокійно, я ж бо так давно працюю вдома…

Кілька днів тому мені несподівано написали колеги зі Штатів. “Hey Kate are you available for a quick phone call?”. Це було нетипово, тому я якось все відразу зрозуміла. Потім була коротка розмова про те, як їм шкода і бла-бла-бла. А моєю першою думкою було “Мені треба щось думати, щоб годувати собак”. А вже наступної миті я трохи полегшено зітхнула із “Як добре, що у мене немає дітей, це був би зараз п…ць”.

IMG_9155

Знаючи себе, я мала би бути мобілізованою 1 день, а потім зайти у депресивний стан. Але щось не заходиться. Чи то навчальний тиждень, чи то переїзд зі зйомної квартири дихає в спину, чи то загальна ситуація навколо. Між домашніми завданнями, роботою з пацієнтами, пакуванням речей і залишками роботи на цей тиждень, намагаюсь задати питання “що мені робити далі?”. Натрапляю на статті про людей, які втратили роботу, хтось пише, що немає сенсу ворушитись. Але то знову якось не про мене. Мені в цей момент пригадується мій перший психологічний тренінг ще в студентські часи, де лектор говорила про пластичність. Вона наводила примітивний приклад розпаду Радянського Союзу, де багато викладачів, які раніше рахувались елітою, спились. Вони не змогли прийняти нову реальність і підлаштуватись під неї. Тому у мене зараз є два варіанти: я або стану вєдічєской женщіной або піду таксувати :).

І далі, можливо, мав би бути якийсь оптимістичний текст а-ля “5 порад, як продуктивно провести час вдома”. Дідько, мене так бісять подібні пости, по вінця заряджені позитивною енергетикою 🙂 Тому ні. Їдемо далі, реагуємо на ситуацію, вигрібаємо, вигрібаємо, вигрібаємо. Так вже склалось історично.