Мама вчила мене підбирати нижню білизну по кольору відповідно до верхнього одягу. Тобто темний бюстгальтер під білою майкою вважався нонсенсом.
Цьоця вчила мене тримати руки над столом під час трапези, і так щоб лікті звисали. Інакше вона сварилась. Прабабця змушувала мене перечитувати вголос тексти з домашнього завдання десятки разів, мовляв, інтонація погана. Хоча, коли я читала, вона переважно знаходилась десь на кухні.
А ще в нашій родині сумочка мала бути підібрана чітко в тон до черевиків. І довге волосся мені не пасувало, бо так у всіх дівчат. І в кімнаті щоб ідеально чисто. І святковий пиріг не куштувати доки не прийдуть гості. І не дай Боже принести додому котика чи песика, тварини дуже швидко розприділялись в добрі чужі руки, але не до нас.
Озираючись на своє дитинство і юність, я розумію, що усі ці речі, усі ці закони створювались виключно «на краще», щоб виростити в мені виховану інтелігентну дівчинку, щоб розвинути хороші звички. А котики-песики… Кому потрібна, як мінімум, зайва шерсть на чистенькому килимку?
Однак з цими правилами виповз іще один нюанс. Я стала перфекціоністом, і тут мало хорошого. Якщо у мене щось не виходило, або я не бачила в цьому ідеалу – я заганяла себе власною ж критикою у глухий кут. Таким чином, восени я просто видохлась, зрозумівши, що не люблю свої фотографії, тому що вони не такі, як на картинках в інших; я не можу малювати, тому що лінії у мене криві і не ідеальні; я жахливо катаюсь на велосипеді, тому що не стрибаю трампліни і мені страшно; я не танцюю, тому що не гнучка і не пластична, і взагалі, на танці йдуть цьоці, яким за 50 і які зневірились у житті. І так, улюблену білу маєчку я не одягаю, якщо білий ліфчик перебуває в корзині з брудною білизною.
Є така штука, коли усі ці «але» накопичуються і накопичуються і людина або застрягає в депресії, або просто каже «досить», чхає на правила і починає жити в своє задоволення. Як не смішно, але цьоця першою почала практично насильно «впилювати» мені ідею про те, що «фото не має бути ідеальним, ідеальне – лише картинка, а саме фото щось глибше, та й взагалі, яка різниця якщо людині просто подобається це робити».
Знаєте, це непросто. Непросто змістити фокус і почати дивитись на речі не з виключно критичної точки, а з більш світлої, позитивної та перспективної. Ще взимку я вирішила піти на танці, щоб навчитись розслаблятись і довірятись (ще досі не навчилась, інколи тіло таке напружене, що нехотячи відчуваєш себе шматком заліза). А зараз у мене не виходить один поворот. Тобто я його роблю, але не так як треба, не ідеально, не потрапляючи в ритм. Днями я вже почала себе гризти за це, але.. Стоп. Я лише вчусь, це нормально і у мене все вийде, з часом. Неодмінно вийде, якщо не зупинятимусь.
Інколи замислюєшся про речі, які тебе оточують. І наче усе це дрібниці, але тобі зручно їсти з однією рукою під столом, і темна сумочка зазвичай під білі кеди, і обов’язково надкусити горбушку, доки несеш свіжий хліб додому, і в кімнаті творчий безлад, завжди, тільки без фанатизму. Хто зна, може б песик свого часу розвив в мені більше відповідальності і відкритості?
А ще кілька днів тому я побачила подругу. Вона була вбрана в світлу футболку, через яку просвічувалась чорна білизна. «Як же тонко, витончено, і сексуально це виглядає» – подумала я. А вчора кинула в пралку білий ліфчик і одягнула під білу блузу чорний.
