small

Не існує ніяких правил

Мама вчила мене підбирати нижню білизну по кольору відповідно до верхнього одягу. Тобто темний бюстгальтер під білою майкою вважався нонсенсом.

Цьоця вчила мене тримати руки над столом під час трапези, і так щоб лікті звисали. Інакше вона сварилась. Прабабця змушувала мене перечитувати вголос тексти з домашнього завдання десятки разів, мовляв, інтонація погана. Хоча, коли я читала, вона переважно знаходилась десь на кухні.

А ще в нашій родині сумочка мала бути підібрана чітко в тон до черевиків. І довге волосся мені не пасувало, бо так у всіх дівчат. І в кімнаті щоб ідеально чисто. І святковий пиріг не куштувати доки не прийдуть гості. І не дай Боже принести додому котика чи песика, тварини дуже швидко розприділялись в добрі чужі руки, але не до нас.
Озираючись на своє дитинство і юність, я розумію, що усі ці речі, усі ці закони створювались виключно «на краще», щоб виростити в мені виховану інтелігентну дівчинку, щоб розвинути хороші звички. А котики-песики… Кому потрібна, як мінімум, зайва шерсть на чистенькому килимку?

Однак з цими правилами виповз іще один нюанс. Я стала перфекціоністом, і тут мало хорошого. Якщо у мене щось не виходило, або я не бачила в цьому ідеалу – я заганяла себе власною ж критикою у глухий кут. Таким чином, восени я просто видохлась, зрозумівши, що не люблю свої фотографії, тому що вони не такі, як на картинках в інших; я не можу малювати, тому що лінії у мене криві і не ідеальні; я жахливо катаюсь на велосипеді, тому що не стрибаю трампліни і мені страшно; я не танцюю, тому що не гнучка і не пластична, і взагалі, на танці йдуть цьоці, яким за 50 і які зневірились у житті. І так, улюблену білу маєчку я не одягаю, якщо білий ліфчик перебуває в корзині з брудною білизною.

Є така штука, коли усі ці «але» накопичуються і накопичуються і людина або застрягає в депресії, або просто каже «досить», чхає на правила і починає жити в своє задоволення. Як не смішно, але цьоця першою почала практично насильно «впилювати» мені ідею про те, що «фото не має бути ідеальним, ідеальне – лише картинка, а саме фото щось глибше, та й взагалі, яка різниця якщо людині просто подобається це робити».

Знаєте, це непросто. Непросто змістити фокус і почати дивитись на речі не з виключно критичної точки, а з більш світлої, позитивної та перспективної. Ще взимку я вирішила піти на танці, щоб навчитись розслаблятись і довірятись (ще досі не навчилась, інколи тіло таке напружене, що нехотячи відчуваєш себе шматком заліза). А зараз у мене не виходить один поворот. Тобто я його роблю, але не так як треба, не ідеально, не потрапляючи в ритм. Днями я вже почала себе гризти за це, але.. Стоп. Я лише вчусь, це нормально і у мене все вийде, з часом. Неодмінно вийде, якщо не зупинятимусь.

Інколи замислюєшся про речі, які тебе оточують. І наче усе це дрібниці, але тобі зручно їсти з однією рукою під столом, і темна сумочка зазвичай під білі кеди, і обов’язково надкусити горбушку, доки несеш свіжий хліб додому, і в кімнаті творчий безлад, завжди, тільки без фанатизму. Хто зна, може б песик свого часу розвив в мені більше відповідальності і відкритості?

А ще кілька днів тому я побачила подругу. Вона була вбрана в світлу футболку, через яку просвічувалась чорна білизна. «Як же тонко, витончено, і сексуально це виглядає» – подумала я. А вчора кинула в пралку білий ліфчик і одягнула під білу блузу чорний.