IMG_6759

Навіяно натхненням від випадкових людей на вулицях рідного Львова

У тім році літо розпочалось суворо за календарем. Червень невблаганно увірвався в домівки, розчинив вікна і виписав ордер на арешт нашій самітності. Він наказав роздягатись, повністю, до самісінького серця. Такі періоди завжди дарують нову надію, здається, що життя починається з нуля, з великої літери. Жінки в цей час затримуються перед дзеркалом на 5 хвилин довше і одягають найкращі сукні. Вони сміються голосно та хрипко у п’янких теплих вечорах, охоплюючи твоє єство океаном аромату парфумів. І ти смієшся, смієшся разом з ними у світлі жовтих ліхтарів аби не захлинутись, аби не піти на дно. Здається, ти й сам вже геть нетверезий від цього вирію різнобарвних емоцій та яскраво-червоної помади на її устах. Здається, ти просто тонеш разом з нею, провалюєшся в кілометрові ущелини, зникаєш в космосі…

Коли раптом краєчком, малесеньким краєчком ока бачиш тінь іншої, справжньої, особливої. Щось змінилось, щось зрушилось отам зверху і хтось проклав її шлях біля місця моєї загибелі. Вона наближається, вона невпинно стає ближчою. Її погляд блукає у просторі, а кінчики її губ ледь помітно вимальовують усмішку. Мені затамовує подих. Скільки усього в цих очах! Радість, сум, доброта, легка втома, милосердя, біль… життя… істинне життя. Вона настільки несхожа на інших, здається сам місяць освітив її дорогу серед гомінких парочок, які народжує червень. Куди вона йде по десятій, звідки вертається сама? Невже Бог спеціально схрестив нас в цей вечір?

Одна мить, один погляд, щоб врешті розслабити губи від хрипкого фальшивого сміху і на секунду стати собою. Для неї. Я знаю, вона помітила, вона все зрозуміла, наші найпотаємніші закутки душі перетнулись! Я не зміг, я не стримався, я провів її слід своїми очима, а вона ледь помітно почервоніла і знічено відвела погляд… Я міг би наздогнати, міг би схопити її міцно за руку, і більше ніколи не відпустити. Я міг би пригорнути її голову до свого серця. Щоб вона почула його стукіт, щоб вона відчула все те тепло, що хочу віддати їй, щоб знала, що тепер вона у безпеці… Я б носив її на руках від брами до ліжка, я б щоранку осипав її волосся польовими квітами, доки вона не прокинулась. Я б ледь помітно цілував її уста, а вона б усміхалась від того уві сні, зовсім трішки. Я б вперше по-справжньому міг сказати «кохаю», тому що вже став щирим лише для неї…

Ще один крок і вона зникає з поля мого зору. Я роблю ледь глибший вдих, щоб вловити її запах, щоб закарбувати його у своїй підсвідомості. А потім… А потім я обертаюсь до своєї співрозмовниці, щоб знову піти на дно океану хрипкого несправжнього сміху і яскраво-штучної червоної помади.

(навіяно натхненням від випадкових людей на вулицях рідного Львова)