Минулого тижня ми нарешті повноцінно вибрались в гори. Хотілось не поспішати, не намотувати великий кілометраж і водночас побачити красиві краєвиди. Таким чином ми обрали прогулянку на 2 дні до гори Кукул завдовжки в 20 км.
Тутешні краєвиди не давали нам спокою відколи ми побачили їх вперше цієї зими. Я згадувала мальовничі полонини і мріяла фотографувати колиби на фоні світанкового або західного сонця. Зрештою, мені випав шанс втілити цсе це в життя.
Організувались у похід: я, Женя і собака Топа. Хаску Тео вирішили цього разу з собою не брати, адже я підозрювала, що на полонинах досі є чимало худоби, а на “кривавому” рахунку Тео вже є кілька курок та одне козеня.
Ми стартували в суботу в 7 ранку зі Стрия. Дорога була легкою, тож за кілька годин ми вже були у Ворохті. Якщо шукаєте гарне місце, де можна залишити машину на паркінг – біля витягу на в’їзді до Ворохти є ресторан “Донечки”. Добовий паркінг коштує там 150 грн (проте ми за цю сумму лишали автівку на півтори доби). А ще там безмежно смачна кухня. Вже після нашого походу ми сіли там повечеряти і дійшли одного висновку, що вже дуже-дуже давно так смачно не їли.
Проте повернімось до нашої мандрівки. Отже залишили ми авто на паркінгу, пройшлись до зупинки та взяли таксі до Вороненко (район 100 грн за машину на 8 осіб). Вже за пів години водій висадив нас на вокзалі у цьому тихенькому селі. Яскраво світило сонце, людей не видно, краса. Рушаємо вперед.
Минаємо міст, поодинокі хати.
Йдеться ну якось дуже легко.
Навіть підйом у лісі минає невимушено. Зустрічаємо поодиноких грибників. Ті, чомусь, нам співчувають 🙂 Я збираю тим’ян, знаходжу його по запаху 🙂 Ще кілька метрів – і ми біля перших альтанок на полонині Припір.
Щоправда, їм передує величне дерево, за яким відкриваються прекрасні краєвиди. Важко встояти і не вмоститись на якихось 10 хв. під цим деревцем.
А грибники все спускаються вниз і весело вітаються 🙂
Підіймаємось до альтанок, їмо вафельки і рушаємо далі.
Поодинокі пастухи переганяють коровок.
Виходимо на полонину Буковина, а тут справжнісінька гуцульська автентика: сидить гуцул на фірі та грає типові мотиви на сопілці, старші гуцулки стоять навколо і тримають склянки з горівкою, малі діти бешкетують з місцевими псами. Колоритно і яскраво, так шкода, що не встигла зазняти то дійство на відео.
Далі на підйомі нам зустрічались грибники і недобрі люди на квадроциклах. Одні з грибників порадили зупинятись трохи вище біля водопою, мовляв, далі на полонинах проблеми з водою. Забігаючи наперед, скажу, що це неправда.
Ми продовжили наш маршрут, гублячись у безмежжі Карпатських полонин.
Десь звідтам на нас гавкали собаки 🙂
З Чорногори помалу насувалась хмара, тож ми мирішили рухатись далі і зупинитись на першій полонині, де буде вода.
Незабаром ми вийшли до колиб на водопій на полонину Середня.
Витягнули нашу 6-літрову каністру і почали запасатись водою.
Навколо спокій, тиша, краса…
Вода текла тонкою цівкою, тож ми простояли біля водопою з пів години.
Колиба класу “люкс” з пластиковими вікнами була зайнята 🙂 Інші були в дуже журливому стані, тож вирішили розкласти намет. Знайшли супер затишне місце дещо нижче від колиб, ближче до лісу. Тут же в лісі наступного дня випадково знайшли хороше джерело.
Ще на заправці у Яремче я зустріла знайомих Франківчан, які жартівливо запитали чи я їду на пошуки ведмедів. Так от, правило номер 1: розставляючи намет, перевірте найближчі дерева на наявність задирів кігтів. Очевидно, що ми цього не зробили 🙂 За кілька хвилин Женя покликав мене до найближчого дерева 🙂
Смола, задири, залишки різної шерсті. Знайомі сказали, що схоже на те, що хтось чесав роги, але не факт 🙂
Тим часом Женя розпалив невелике вогнище, а я заварила фотогенічний чай 🙂 
Непомітно наблизився вечір, нарешті я дістала штатив і ми пішли прогулятись трошки вище полониною.
Сонце сідало швидко.
Я трохи бавилась з брекетингом.
Під ногами -брусниця, а на горизонті – безмежжя краси.
Самотнє дерево та Чорногора позаду.
Піднялись ще вище, перейшли на іншу сторону пагорбу, а там дух захоплює!
Хмари масивним водоспадом перекочуються через верхівки гір.
Стало трохи шкода, що ця сторона дещо закрита деревами, але це додало свою родзинку до фото.
Час вертатись до намету.
Ми ще трохи посиділи біля вогнища, попили чаю. Найстрашніше в походах – момент, коли сидиш ввечері десь в горах, а Топа дивиться в темряву лісу та гарчить. Це реально страшно 🙂 Ще й знайомі тепер жартують, що я просто мушу зустріти в горах ведмедя, що це моя доля 🙂
Невдовзі ми пішли спати. В 12 ночі почався дощ, який не стишувався до самого ранку. Я мерзла. У мене здувся самонадувний килимок, тож я постійно прокидалась від холоду з думкою чи пощастить мені застудити нирки. На щастя усе обійшлось.
Зранку дощ то стихав, то знову починався. Але, неначе за помахом магічної палички, він припинився остаточно після того, як я вилізла зі спальника о 8 ранку. Полониною гуляла хмара.
Ми поснідали, зібрали речі, коли до нас підійшов вуйко з Лазещини. Чоловік йшов по гриби, казав, що наш сусід у колибі назбирав 30 кіло білих. Кумедно, але грибники щоразу безмежно дивувались, коли дізнавались, що ми тут не збираємо гриби 🙂 Тож ми вирішили теж собі трохи пройтись лісом. З нас ніхто не вміє збирати гриби, я їх ніколи не бачу. Навіть, якщо вони знаходяться під носом. Проте сьогодні нам пощастило знайти 3 білих 🙂
Нарешті ми покинули місце нашої стоянки і рушили в сторону Кукула.
Прогноз обіцяв зливу по обіді, з Чорногори насувалась погрозлива хмара, тож Женя запропонував йти до Ворохти без виходу на сам Кукул. Ех, знову доведеться сюди вертатись.
Ми спустились до полонини Лаб’єска.
А далі спустились до лісу. Спершу я була в захваті, адже стежка також тішила красою.
Проте вже скоро мені стало нудно. Стежка не закінчувалась і була дуже монотонною.
Мабуть, тут я змучилась найбільше. Тому що йти було нуууудно. Зрештою ми вийшли на галявину з…. диваном.
Тут же в альтанці сидів гуцул. Питав чи багато грибів найшли, показали йому свої здобутки 🙂 Розповідав, що працює на залізниці, а оце зараз має вихідні, то пішов в гори. Питав чи п’ємо п’ятдесять грам. Казав, що погубив всіх кулєг наверху і тепер не має з ким випити, то вже третій раз зупиняється пити. Ми чемно відмовились.
За цей час спустились поляки. Гуцул підбадьорився. “Холєра, немає що до закуски запропонувати, хіба яблуко і сардини” – мовив він швидко і занепокоєно.
– А що вже може з Кукула? – гукнув до поляків
– Ага
– А по п’ятдесять?
Не знаю, чи вдалось гуцулу вмовити поляків випити, ми пішли собі далі, чемно попрощавшись. Вже скоро ми вийшли до перших хат.
Мені подобається Ворохта. Вона колоритна, красива. Сюди вартує їхати не лише заради походу, але й для того, щоб просто погуляти околицями і наробити багато гарних фото.
Нарешті ми дійшли до траси.
А згодом до машини. Якраз почався дощ, який переріс і довжелезну сильну зливу. Ми встигли ще поїсти і дістатись до Стрия “по приборам”, коли за нами змило дорогу і затопило Франківськ. Але то вже інша історія 🙂
