IMG_50892

Про діда

Коли подорожую горами Прикарпаття, часто згадую діда. Щоразу коли я поверталась з Карпат, він питав де саме я була, а потім заходився згадувати скільки раз він був на Говерлі, як їздив на тренування до Ворохти чи як відпочивав у Яремче. В дитинстві історії про мандрівки у горах заворожували, я уявляла себе разом з дідом підкорювачами чергової верхівки, на яку ми так ніколи і не потрапили.

Мій дід був спортсмен. Майстер спорту з фехтування, тренер з плавання. У його кімнаті висіло безліч прапорців із радянських змагань, які я могла розглядати годинами. Дід якось взяв мене на роботу, де я побачила велетенський пустий басейн та височезну вишку. Він сказав, що звідти його учні виконують стрибки, а я не могла уявити, як можна бути настільки хоробрим, щоб це робити.

Дід їздив на рибалку і на дачу на старій Україні, звідки привозив по кілька відер полуниці. Згодом у мене почалась алергія на полуницю (бо з’їдала по декілька тарілок щодня). Дід навчив мене читати (він змушував мене сидіти над буквами, і я сиділа і ненавиділа їх, доки нарешті не дістала перемогу). Дід казав, що навчить мене плавати, але просто викинув у озеро, розгорнувши моє відчуття небезпеки і страху ще на кілька років. А ще дід бухав.

Здається, мені було 3 чи 4 роки, ми були в гостях, де дід так нахлявся, що впав на асфальт і розбив собі все лице. Пам’ятаю, що мені було страшно, пам’ятаю, що поруч стояли якісь люди і казали “ой, дивіться, він ж зараз знову впаде”, і пам’ятаю, як бігла до нього, аби підхопити… Зранку дідо був увесь в зеленці і за словами бабулі я довго дивилась на нього, а потім сказала “Дідо, ну в тебе і рожа…”

Потім дід з бабою переїхали до Львова і, здається, кількість алкоголю зросла. Інколи до нас приходила сусідка і казала, що дід впав десь на сусідній вулиці і повзе додому. І я не знаю, що тоді відчувала, мабуть, сором.

Я росла і пізнавала знецінення. Коли я попросилась на теніс, то почула “дивись, хоче бути Курніковою”. Коли я попросила дістати мені Україну з підвалу, то почула “Ти не навчишся, нема чого”. Коли я випадково потрапила на секцію шпаги, то почула “В тебе нічого не вийде, ти це скоро кинеш”.

І тоді в мені прокинувся протест. Я потайки забрала ключі від підвалу, сама витягнула Україну і сама навчилась їздити на велосипеді. Я відходила на фехтування два роки і за кілька місяців пішла на змагання у старшу вікову категорію. Моєю першою суперницею стала тоді ще не надто відома Яна Шемякіна, як знищила мене за кілька секунд. Пам’ятаю як мені було сумно і як тренерка казала, що в цьому випадку програти – це честь. І я навчилась сама плавати, на зло, тому що усі казали, що в мене немає шансів.

Можливо десь тут народилась моя конкуренція з чоловіками. Коли мені казали, що я не зможу щось зробити, я відчувала шалений внутрішній біль і кидала всі сили на те, щоб доказати, що я це зроблю. І робила, але не отримувала те, що насправді хотілось. А хотілось віри і прийняття. Дуже сильно хотілось.

Днями я сказала терапевту, що люди, які не йдуть в психологію і у власну терапію – щасливі. Це мазохістичне заняття – копирсатись у старому гівні і пізнавати дива психосоматики. Віднедавна мої вірні супутники – дисоційовані спогади, які проявляються після важких сесій у защемленій спині, шиї чи онімінням в обличчі. Днями я сиділа із онімівшою лівою щокою і намагалась згадати чи саме сюди він вдарив.

Тоді в мене в гостях були друзі, а він повернувся несподівано дуже п’яний. Він вигнав усіх з криками про якісь оргії. Мені було дико соромно і я сварилась з ним. А він тоді довго-довго криком повторював “Ти – паразит, ти нам всім заважаєш жити! Ти – паразит!”. Я тоді відчувала дику ненависть, тому що ця емоція була єдиним мотивом вижити. Я не хотіла вірити і я випалила “Іди на хуй”. Тоді він мене вдарив.

– За тебе хтось тоді заступився?
– Не пригадую. Я просто зібрала речі і пішла жити до однокласниці, доки не повернулась бабуся.
– А якби можна було змінити ситуацію, щоб хтось за тебе заступився, хто б це був?
– Я – доросла, – кажу трохи награним тоном, бо знаю до чого ті всі розмови (повернутись подумки до тієї дитини, пояснити їй, що ти вже доросла і бла-бла-бла).
– Що б ти зробила?
– Я б вмазала йому дуже сильно…

Його останні слова були “Дякую, що дбаєте про мене”. Далі він мовчав. За кілька днів подзвонила налякана бабуся, бо він помер. І я їхала, щоб щось там допомогти і порішати. Я нічого йому не згадувала. І я не злилась. Просто спостерігала за тим наскільки беззмістовним і токсичним може стати життя. Не лише його, а цілої сімейної системи, яка продукувала і підживлювала таке відношення.

Останнім часом їжджу в гори сама, шукаю спокій. Часом знаходжу дику самотність. Трохи тішусь, що наче більше не намагаюсь щось комусь доказати і бути кимось іншим. Здається, я нарешті можу дозволити собі бути собою, проте я досі не знайшла вихід із несвідомого відтворення відчуття непотрібності, іншості і пустельності. Воно ж бо таке рідне і воно дає ілюзорний зв’язок із сім’єю.