Якщо пам’ятаєте, я писала, що загубила флешку з фотографіями з цього треку. І я писала, що, якщо знайду її, то це стане справжнім дивом. Так от, диво сталось! І якось надто символічно – прямісінько перед концертом БГ! Тож попередня частина тревелогу вже доступна з оновленими знимками 🙂 А я завершую розповідь про трекінг до Базового табору Евереста і публікую останню частинку опису моєї подорожі.
День 11
Прокинулись ми біля 8. Більшість туристів або снідали, або вирушали в дорогу, тож вже в їдальні ми опинились практично наодинці. Пили чай. Я дивилась на сандвічі, які просто не могла в себе запхати. Я б може й зробила собі вихідний день після перевалу, але хлопці тягнули далі.
Тим часом надворі погода геть виправилась: яскраве сонечко, неймовірні верхівки буквально навпроти, а ще ціла купа фекалій яка, на фоні якої хлопці поспішили фотографуватись.
Сьогодні нашою метою стало Лобуче. Павло з Саймоном почесали вперед, а ми з Ж. не поспішали і насолоджувались краєвидами.
Тут зустрічались і помаранчеві намети для шерпів, і казкові бірюзові озера, і засніжені гори, які весь час змушували замислюватись про складність різних маршрутів.
Сонечко добряче припікало, а от вітер не давав розслабитись, тому у пуховці та в капюшоні було ідеально комфортно.
Потихеньку наша стежка з’єдналась з класичним маршрутом до Базового табору Евереста і ми взяли прямий курс на Лобуче. Це відразу стало помітно, адже туристів побільшало. Мені не надто сподобався цей відрізок: багато людей, багато каміння і затяжний довгий нудний підйом.
О 12 ми з Ж. дійшли до Лобуче, де на нас вже годину чекали Саймон з Павлом. Хлопці запропонували йти до Горак Шепу. Я спересердя дала негативну відповідь не надто коректно. Зрештою, ми вирішили пообідати, доки був апетит і зробити колективне рішення на повний шлунок. Нарешті ми досить смачно поїли, знайшли дещо дорожчий, проте класний лодж і залишились там на ще одну ніч.
Мені цього й не вистачало – просто відпочити, не поспішати, спокійно повечеряти і виспатись. Я пролежала в ліжку з обіду до вечора, нарешті прийняла душ і відчула себе новою людиною. Потім ми їли не надто смачну високогірну піцу і традиційно читали книжки серед гомінких туристів у теплій їдальні.
День 12
Цього дня ми стартували о 9. Спершу ми йшли по кам’яній, затяжній і нудній стежці, поступово набираючи висоту.
Фактично – по продовженню вчорашнього шляху. В якийсь момент ми дійшли до різкого підйому, де кучкувались різні туристи.
Тут мене почало нудити. Загалом, перечитуючи цей тревелог, у мене склалось враження, що нудило мене постійно. На перевалі вже чекали Саймон та Павло.
Саймон тішився моєму термогорнятку Rockland Cosmic, яке рятувало нас гарячим лимонним чаєм.
Нарешті я побачила Еверест))
Далі розпочався перехід через льодовик, який у багатьох звітах був описаний, як не надто безпечний.
На диво, він дався досить просто. Після Чо Ла Пас вже нічого не страшно.
Далі – ще трішки набору висоти і вниз до Горак Шепу.
Доки ми йшли до селища, то спостерігали, як тут чергувались гелікоптери: то сідали, то злітали.
Наступним веселим етапом став пошук лоджа. Усюди все було зайнято. Нам запропонували кімнату на 12 осіб, яка була, м’яко кажучи, не в кращому стані. Зрештою, ми знайшли вільну кімнату у «Єті лодж». Кімната знаходилась десь у підвалі, тут жахливо смерділо, на ліжка було страшно сідати, а на поличці лежала муміфікована миша. В цей момент стає образливо за трекінг у високий сезон. Тому що виходиш на стежку раніше, приходиш одним із перших, а місць для тебе нема, бо їх бронюють гіди між собою.
Змирившись з ходом подій, ми пішли зустрічати захід сонця на Кала Патар. Це гора з, якої відкривається красивий вигляд на Еверест, Пуморі, Нупце, Чангзе та Лхоцзе. Її висота – 5644 м. Як завжди, шлях починався весело, іти було легко, а верхівка Кала Патару здавалась чимось типу Пікуя.
Але з висотою ішлось все тяжче та повільніше. Цікаве спостереження: фізуха ок, а дихати просто не можеш. Ідеш і дихаєш, як песик. А ще скручує шлунок і болять нирки. Трекінг, він часом такий.
Я йшла дуже повільно і останні метри до верхівки давались зовсім нелегко.
(Пуморі)
Нарешті я була нагорі. Я думала, що усі мої найсильніші емоції залишились на перевалі Торонг Ла біля Аннапурни, але ж ні. Чорт, я знову розревілась від емоцій та від гір. Я – маленька людина, стою навпроти найбільшої у світі вершини. Вона така жива і така потужна. Ці всі гори навколо були ідеальними і прекрасними, а я була крихітною істотою, яка ще стільки всього не знає…
Наверху було зимно. Я шукала сонячні точки, щоб ловити останнє тепло.
У стороні сидів дядечко, мовчки спостерігав за горами та повільно затягувався цигаркою. Двоє непальців витягували на гору усміхнену жіночку. В якийсь момент на висоті 5646 м опинилась маленька пташка, якій, здавалось, було байдуже на людей.
Усе здавалось надзвичайним: біля Евереста з’явився місяць, нижче плили густі хмари, а зліва намалювалась веселка.
Хвилинка реклами 🙂
Саймон навіть витягнув німецький паспорт :))
Я стримувалась, щоб знову не розплакатись. Сонце сідало, боліли нирки, було дуже зимно. Ми вже хотіли йти вниз, коли дядечко, який палив цигарку, звернувся до нас: «Куда же Вы? Сейчас произойдет то, ради чего мы все здесь… Не уходите». І ми залишились.
Еверест спершу пожовтішав, а потім став багряним.
Коли я перестала відчувати пальці на руках, то зрозуміла, що тепер дійсно пора йти вниз. Флісові рукавички Campus Titlis гарно себе зарекомендували під час треку, проте тут на висоті їх було замало.
Ще кілька раз я зупинялась, щоб сфотографувати усю цю красу, пальці геть не слухались. З кожним метром ставало тепліше. Я бігла. Нарешті руки відігрілись і кров знову почала нормальну циркуляцію. Спустились ми, мабуть, за пів години, у темряві, не вмикаючи ліхтариків. Усе на відчуттях, які були особливо гострі.
Я змучилась і мені зовсім не хотілось вертатись у ту жахливу кімнату в лоджі. В їдальні не було місць, на деяких пустуючих столах стояли таблички «резервд». Мені це здавалось нечесним. Особливо в таких умовах.
Зрештою ми знайшли кілька місць, поїли, відігрілись і почали жартувати, мовляв, треба узяти ту муміфіковану мишу з нашої кімнати і принести на рецепцію. Далі – час на сон. Я максимально ховалась у спальнику, щоб ніяк не торкатись тієї жахливої постелі і намагалась хоч трішки поспати.
День 13
Сьогодні за планом – Базовий табір Евереста. Ми довго чекали на сніданок. За цей час Саймон вирішив, що до бейс кемпу не піде, мовляв, пора рушати назад. Він переживав, що не встигне на літак. Ми розділились.
Дорога до Базового табору видалась мені нудною. Вона тягнулась вздовж льодовика, мені ж хотілось просто відпочити. Зрештою, за кілька годин ми досягли табору.
Відверто кажучи, уся краса залишилась на Калапатарі. Пофоротографувались, позбирали камінчиків. Я знайшла залишений кимось український прапор, за іронією, лише біля нього сидів чорний ворон.
Без собак теж ніяк.
Гадаю, весною, під час сходжень, тут набагато цікавіше. Я б хотіла навіть поволонтерити у чиїйсь групі, проте оголошень в інтернеті про набір в команди так і не знайшла.
У цій подорожі нам бракувало якихось лайтових рюкзаків для коротких вилазок, тож використовували три гермомішки, прив’язуючи до них шнурок: приклад ROCKLAND LIGHTWEIGHT 33 L
ROCKLAND ULTRALEKKI 10 L
і ROCKLAND ULTRALEKKI 20 L
Сонечко розслабляє, каміння тепле, сидіти в тиші можна дуже довго. Проте пора вертатись назад. Зустрічаємо туристів, вітаємось. Моя куртка мене палить. От привіталась «хай» і почула «О, альпінус!».
Біля обіду ми повертаємось до Горак Шеп, забираємо рюкзаки і рушаємо назад до Лобуче. Позаяк час іде до вечора, людей на треці зараз не дуже багато.
На льодовику обганяємо старшу пару. Він щось говорить італійською, вона схожа на нашу. Цікаво, чия це була ініціатива.
Йшли довго. Хотілось абстрагуватись, емоції не ті.
Хто придумав бігати, як кінь по горах, просто для того, щоб бігати??? Павло завжди біг вперед, зникав з поля зору, а ми постійно думали, що його потрібно наздогнати… Близько 6 ми нарешті дістались до Лобуче. Я була змучена, тож лягла спати.
День 14
Я виспалась. Була спроба пофотографувати спальник RedPoint.
Не пам’ятаю чия була це ініціатива, але далі хтось запропонував наздогнати Саймона…
Ми вийшли на трек. Я дуже хотіла побачити меморіал загиблим альпіністам, який знаходиться неподалік Лобуче.
Це місце вражає, хоча, знаю, що обсяги смертей тут значно більші.
Позаяк зі мною була книга Кракауера, то ось цього хлопця було найбільше шкода.
Також у книзі Кракауера згадувався госпіталь у Феріче. Було цікаво на нього глянути вживу, проте ми його так і не побачили. Можливо, його там більше й немає?
Я знову брала з собою маленькі іграшки і роздавала місцевим дітям на треці. Частина розійшлась у Феріче, а останні – десь у Пангбоче.
Засніжені гори та кам’яні схили зникали. Розпочалась лісиста місцевість, з’явились більше яків, більше річок і більше буддистських гомп.
Погода була безхмарна та сонячна. А ми все бігли невідомо за чим і говорили про їжу. Дуже хотілось пюре і котлет)))
Нічого особливо, просто навісний міст, який обвалився у прірву.
Тому переходити річку довелось по дощечкам і камінчикам.
По обіді ми домаслали до Тенгбоче, селище, відоме буддистським монастирем.
Я б залюбки залишилась тут на ніч, я б зайшла до монастиря, але ж ми мали бігти далі і ми бігли…
Від Тенгбоче ми різко скидували висоту, ідучи по кам’яній стежці, яка, здавалось, ніколи не завершиться. Десь тут Ж. зауважив, що кожен другий непалець на треці ходить у простих гумових шльопанцях. Я заради цікавості почала відслідковувати взуття непальців.
Часом ми зустрічали іноземців, які йшли назустріч. Змучені, задихані, червоні. Десь всередині я тішилась, що ми йдемо у зворотному напрямку.
Уже починало вечоріти, коли ми дійшли лише до Фангі Тенга. За планом – іти в Намче, а ми були вже досить змученими. Ще й Павло десь загубився, як завжди. Ми були впевнені, що він, мабуть, вже десь у готелі.
Тут на трек вийшов веселий місцевий хлопчина, який поганяв яків. Запитав куди ми, сказав, що також іде до Намче, тож запропонував іти разом. Хлопець щось весело гомонів, співав, і задав такий темп, що мені часом доводилось переходити майже на біг. Я в шоці.
Потім ми наздогнали інших непальців з яками і наша група зросла. Десь тут нам перебіг дорогу красивий волохатий гірський козлик і щез у долині листяних дерев. Коли вже було майже темно нас наздогнав… Павло. Виявилось, що він зайшов до монастиря у Тенгбоче і його загіпнотизували мантри тамтешніх монахів, тож він там завис на кілька годин.
Стало темно. Ми увімкнули ліхтарики. Насправді, якщо знайти та почитати правила для трекерів у Непалі, то знаходитись на стежці після сутінків – заборонено.
Ми відірвались від попередньої групи з яками і наздогнали іншу. Нарешті ми дійшли до Намче. Змучені. Загалом, ми пробігли близько 31 км за цей день.
Не знаю як, але ми ще вилізли ввечері в затишне кафе, щоб випити реально смачну каву та з’їсти піцу. Ми списались з Саймоном. Він добре відпочив, позависав попередній день у Намче, сходив в перукарню і на масаж)))
В кафе ми познайомились з Катьою, українкою, яка проживає у Вашингтоні. Вона приїхала сюди на весілля до подруги. Її подруга (українка) познайомилась десь у Європі з непальцем, а тепер вона вінчалась з ним тут за усіма індуїстськими звичаями. Катя казала, що той хлопець із якоїсь знатної родини, адже на весіллі були присутні 7 непальських міністрів). Катя ж іще вирішила піти на трек. Дівчина розповідала, що бачила як з Лобуче та Горак Шепу евакуйовували чимало людей, яким ставало погано. Ми ж сміялись, мовляв, європейцям хоч трохи стане погано, вони викликатимуть гелікоптер. А що українець? Ну поблює, вип’є порошок, виспиться та й піде собі далі…
День 15
Я б зависла в Намче ще на день, а може два, але ми знову кудись бігли. Цього разу в Луклу. І знову майже 30 км.
Наповнили гідропаки і вйо. До речі, за останні 15 днів, як на мене, лідером став Osprey. Pinguin був не надто зручний, а Rockland Hydrolight підтікав. Хоча може нам просто не пощастило і трапився брак. Зрештою, про гідропаки детальніше розповім вже окремо.
Після спуску з Намче стало геть тепло і нарешті можна було йти у футболці та шортах. Сонечко приємно зігрівало.
А ще можна було швиденько висушити рушники з мікрофібри, прив’язавши їх до рюкзаків 🙂
ROCKLAND Traveltowel XL
і ROCKLAND Traveltowel M
Цей день запам’ятався мені численними мостами і численними корками з віслюків та яків, яких, власне, по цим мостам і переганяли.
У Фадінгу ми мали змогу спостерігати не дуже приємну картину: дорогою бігла собака, а як узяв її на рога, агресивно помотиляв і кинув геть. На щастя, собака лишилась цілою, але після побаченого, йти на вузькому підвісному мості на зустріч яку взагалі не хотілось.
Також ближче до Лукли ми зустріли групу сліпих трекерів з асистентами. Насправді, неймовірно.
До Лукли ми прийшли затемна. Мені було погано, я була зла. Куди ми бігли усі ці останні дні? Для чого? Що ми побачили? Не будьте оленями, не поспішайте.
Наступного дня ми прийшли в аеропорт і відлетіли в Катманду.
Так завершилась наша невелика мандрівка. А я… А я думаю, що маю сюди знову повернутись, принаймні для того, щоб бачити Еверест Вью Пойнт без хмар, щоб довше бути у тихих місцях, щоб піднятись до печери для медитацій, щоб зайти в монастир у Тенгбоче… Такі от ми люди, кумендні. Поспішаємо, біжимо, а потім шкодуємо і хочемо повернутись 🙂
P.S. Ще раз дякую магазину Campus за левову долю корисного стафу, а також Red Point за спальник та Dodo Socks за шкарпетки 🙂
