24 квітня зірки стали так, що ми з Сашою опинились у поїзді з курсом на Полтаву на 1 етап Кубка України з міні-дх. Ніч у некомфортному плацкарті і ми на вокзалі, де нас зустрічає організатор Саша Солодовник (зустрічає бартером – в обмін за обіцянку спробувати моїх налисників :))
Заселяємось і на трасу. Перші спуски, криві і повільні. “Наче вперше на байку” – знайоме не мені одній відчуття. Але з кожним разом страху все менше, а впевненості все більше.
Сама траса хоч і відносно коротка, але цікава і динамічна. Контр-ухили, дропи, коріння і кам’яна секція. Хлопці постарались на славу. Після 8 спусків усе проїжджається добре і без затиків, крім мого слабкого місця – дропів. Так як стрибаю я наразі, м’яко кажучи, криво, я вирішила не ризикувати черговим фулом і проїхати трасу стабільно, об’їжджаючи високі вильоти. Найбільш болючим місцем виявився фінішний дроп. Дивлюсь на нього і розумію, що можу з’їхати, адже з’їжджала ж аналогічні теми, але психологічно стоїть блок, стрьомно коротше. ..
Настав день гонки. З 4 заявлених дівчат зареєструвались лише ми з Машою Савицькою. Шкода. Тут я зроблю невеликий відступ. Маша – це хороший піджопник 🙂 Спираючись на враження від попереднього сезону, можу сказати, що дівчата у нас особливо не напружувались. Ти міг приїхати на змагання в ті ж Карпати, припудрити носик, покрутити в своє задоволення і отримати за це призи. Але ось одного разу на змагання приїхала Маша і привезла всім 2 хвилини. Це був знак згори, мовляв, досить булки розслабляти! І правильно.
По 12, з невеликим запізненням почались старти. Традиційно першими їхали дівчата, потім майстри, юніори, аматори та еліта. Мій заїзд був відкриваючим. Як я вже згадувала, дропи я об’їжджала, і саме тут втрачала найбільше часу, адже в об’їздах доводилось гальмувати майже в 0. Я прикидала, що Маша приїде першою, тому що вона стрибає усілякі теми, але мені в будь-якому разі було цікаво порівняти наш час. Фінішувала я з результатом в 1:51, Маша – 1:37. Для початку-непогано.
І потягнувся час. Учасників в сумі зібралось більше 100 чоловік, стартували по одному. Тобто райдера не випускали на трасу, доки не доїде попередній. Це було довгоооо …. Цікаво було спостерігати за елітою, адже тут розвинулась справжня боротьба – п’ятеро учасників фінішували з різницею у соті секунди.
Доки ми чекали на закінчення кваліфікації, глядачі почали робити ставки. “Авращенко всіх обжене!” – сказав один з юніорів.
– Чому?) До речі, яким він стартує?
– Я не знаю, я знаю лише те, що він дуже добре їздить!
З яскравих моментів також можна відзначити хлопчину в мотошоломі на кантрійнику, який проїхав усю трасу і надрав дупу багатьом конкурсантам. Виглядало епічно і круто.
Ближче до третьої години ми зголодніли, але ніяких піченьок на гонці не продавали. Одна добра людина підказала рятівний номер піцерії, але коли піцу нарешті привезли, підійшов час фінальних заїздів. Мені довелося йти наверх, роздумуючи над тим, скільки можна було б заробити на голодних райдерах, налагодивши як мінімум виробництво канапок.
І ось я знову нагорі. На старт, увага … і знайомі повороти, сіські і коріння. Відчутно їду швидше, що мене безумовно тішить. Виїжджаю на фінальний дроп і на трасі прямо на об’їзді … стоїть блондинка. Якось автоматично вирвалося “з дороги б …”, з боку почулося Кузіно “І правильно!”, Але вибачте, таки вирвалось, соромно.
Фінішую з покращеним результатом в 1:44, Маша – 1:29. Вцілому я задоволена. Поїду додому і буду дрюкати дропи, щоб на наступних змаганнях зробити свій результат ще пристойнішим.
Доки тривали фінальні заїзди, ми зі Спіді прогулялися уздовж траси, щоб поспостерігати за учасниками з різних ракурсів.
Тут я дозволю собі озвучити кілька мінусів організації.
1) Відсутність маршалів.
Нехай траса коротка, але техніку безпеки ніхто не відміняв. Наприклад, були варіанти, коли гонщик стартував, час перевалював за 3 хвилини і ніхто не знав що з ним. Якби на трасі були присутні спеціальні люди, вони могли б зв’язатися з тими, хто сидить на фініші і передати ситуацію, а ситуації різні бувають …
2) Культура змагань
Не хочу вдаватись у подробиці про тренування і оленів без захисту, мене вразило інше. Підіймаюсь під час заїздів еліти вздовж траси, крутить учасник, а за ним несеться пацанчик і біля фінішної прямої повертає у сторону. Що це було я так і не зрозуміла.
Загадковий чувак на кантрійнику, який узявся нізвідки і з радісним виразом обличчя перетнув засічку на фініші – взагалі вбив.
Знову таки, думаю, подібні нюанси можна вирішити із залученням все тих же маршалів.
В будь-якому разі, неможливо не відзначити масштаб роботи, яку виконали організатори. Тут вони великі молодці, адже я можу тільки приблизно уявити наскільки непросто організувати і пережити такий івент. Тому, ріспект 🙂
Тим часом змагання плавно підійшли до кінця і результати вийшли наступними:
Еліта:
5 місце – Авращенко Богдан
4 місце – Шумілін Михайло
3 місце – Кузьменко Олександр
2 місце – Мартя Павло
1 місце – Косичкін Валерій
Юніори:
5 місце – Мелешко Ігор
4 місце – Фролов Максим
3 місце – Луцків Олександр
2 місце – Іванесенко Женя
1 місце – Гущин Олексій
Любителі:
5 місце – Сидоров Максим
4 місце – Бадеха Євген
3 місце – Зеленко Антон
2 місце – Рожанковський Ігор
1 місце – Бойко Владислав
Майстри:
5 місце – Солодовник Олександр
4 місце – Грибіник Олександр
3 місце – Якубишин Ігор
2 місце – Сежченко Олексій
1 місце – Рожанковський Володимир
Дівчата:
2 місце – Артюхова Катерина
1 місце – Савицька Маша
Веселе нагородження, вигуки “Фролов вже не той” (цікаво чи знає юніор про свого тезку?)), сонячна сім’я Рожанковських (як круто, коли батьки і діти катають разом, та ще й заїжджають на подіум), бризки шампанського і спроби від них сховатися. А потім дорога, оперативні збори та … чемодан-вокзал – Львів. Випадково в одному плацкарті з учасниками з Києва, з жартами і розмовами. Хороша вийшла поїздка, душевна, яка однозначно коштувала витраченого часу. Тому ми ще обов’язково повернемось сюди 🙂
П.С. Полтава – дуже гарне, зелене і чисте доглянуте місто. Шкода, що не було сил і часу познайомитися з ним ближче. Дуже сподіваюсь, що це можна виправити.
фото – bikeCamera.com.ua, Дар”я Розумняк
